Грушка
В одного батька було три доньки. Дві справжні красуні, Ганнуся і Даринка, усі дивувалися їхній вроті і вроді, а третя ще зовсім мала, худенька й горбата, лиш очі великі блищать на блідому личку. До польових робіт не дуже пристосована, вдома за старшими встигти не може усе їй важко.
Від парубків у селі Ганнуся та Даринка не мали відбою кожен вечір свати в коридорі товпилися, а на молодшу, Грушку, й дивитися не хотів ніхто. Ось сестри і кажуть:
Поки Грушку не віддамо заміж, і самі заміж не підемо!
Минає час, а до Грушки ніхто не сватається. Сестри й наряджають її, і щоки ліплять, але все марно. Навіть подруги почали кепкувати:
Поки ви свою Грушку сватати будете, й самі без чоловіків зостанетесь!
Грушка все це чує, і серце її стискається. Не за себе їй болить, а за сестричок дорогих. Ото й вирішила одного вечора:
Не можу більше життя псувати сестрам. Краще піду з хати, нехай сестрички собі щастя шукають. Подамся до Львова, може де й знайду роботу.
Дочекалася Грушка, поки всі поснують, зібрала вузлик та й вийшла нишком з батьківської хати.
Йшла цілу ніч Грушка. Місяць світив, дорога ясна. Йде собі, і не страшно їй зовсім. Тільки до лісу дійшла серце трохи затріпотіло: а якщо вовк чи ведмідь? Але наважилась, зайшла у ліс, йде стежкою.
Вже й світати почало. Втомилася Грушка, до міста ще далеко. Присіла під ліщиновим кущем поклала вузлик під голову, накрилася хусткою і задрімала. Скільки вона там спала не відомо, але прокинулася, бо десь поруч стукнув сокира. Ледь Грушка сіла як ш-ш-ш, і падає сухе дерево! Перелякалася вона, хотіла бігти, та бачить підходить дідусь. Невисокий, але сильний, борода аж сивизною виблискує, сокиру тримає в руках.
Ще дужче Грушка налякалася, але дідусь каже:
Не лякайся, онучко, я зла не зроблю.
А ти хто такий, діду? питає Грушка. Ледь не завалив мене!
Я тутешній лісник, відказує. Тут поруч мешкаю. От сухостій ріжу. А ти чого одна в лісі?
Розповіла йому Грушка свою біду. Дідусь замислився, бороду почесав і каже:
Бачу, ти добра дівчина, співчутлива. Залишайся зі мною у сторожці, будь мені за онучку. А захочеш сам до Львова проведу.
Зраділа Грушка, згодилася. Так і стали вони жити вдвох: дідусь дрова та трави збирає, Грушка в хаті лад наводить роботи небагато, вона справляється.
Дідусь добрий був, веселий, всілякого за життя бачив, розповідав так, що заслухаєшся. Потроху почав Грушці трави показувати, корінці, ягоди, навчав, коли їх рвати, як сушити, як із них ліки готувати. Багато чому навчилася Грушка від старого лісника нічого той не приховував.
Прийшов час і дідусь помирати став. Заплакала Грушка, а лісник їй каже:
Не журися, онучко, кожному своя година. Як помру поховай мене, та й повертайся додому. Я навчив тебе всього, що знав. Я лісу допомагав, а ти, онучко, людям допомагай.
Помер лісник, Грушка його поховала, поплакала трохи і зібралася додому.
Повернулася в рідне село. Сестри вже повиходили заміж за двох братів, жили разом у великій хаті. Як зраділи, що Грушка жива і повернулася! Виділили їй світлицю, стала вона з ними куховарити, допомагати. Чим поле удобрити, як скотину від худоби вилікувати, як бурян виполоти багато чому навчилася Грушка у дідуся-лісника! В сестер і врожай завжди гарний, і худоба здорова, і в хаті всі веселі. Живуть та й тішаться.
Швидко і люди дізналися, до Грушки за порадою та ліками потяглися. Кожному допомагала, жодного не відмовила. Плати не брала, хто міг принесе сирків чи вишень, хто зовсім бідний просто дякував, і того досить.
Жила у тій же ж хаті баба Кручениха, ворожка. Багатьох страху нагнала, хоч діла знала чи не всі, люди її побоювалися, бо зла була. Як тільки Грушка стала людям допомагати, так всі й до неї потягнулися, а Крученихину хату сторонкою обходили. Розсердилася баба, думала, як би до Грушки підступитися. Ото надумала й прийшла якось.
Доброго здоровя, Грушко Петрівно, голубонько!
Доброго дня, бабусю, привіталася чемно Грушка.
Прийшла до тебе по поміч, стогне, рука так болить, що аж відбирає.
Сідаймо, бабусю, покажіть руку.
Посадила її Грушка, оглянула.
Чи справді рука болить, може втомилися? Дай іншу подивлюсь.
Та ця, як не ця! зітхає баба, ой, як болить!
Грушка головою похитала.
Щось не бачу я болю.
Та як же не болить! кричить баба, он як пальці корчить!
Подивувалась Грушка, але стоїть на своєму:
Як бажаєте, бабусю, та тільки, не болить у вас рука!
Ну, то й не болить, погодилася раптом ворожка. Бач, поговорила з тобою й стало легше. Дякую тобі, Грушко Петрівно, ось даруночок від мене, і подає дзеркальце. Ти ще молода, маєш красою милуватися.
Дякую, бабусю, відповіла Грушка, нехай буде все по-вашому; добре слово ліпше лихого!
А на дзеркальце те баба Кручениха пошептала своє відьмацьке…
Йде час, і люди дивляться у Грушки, як і не було горба. Стала рівна, ходить і вже майже не шкутильгає. Поглядає на себе у дзеркальце й радіє. А баба Кручениха бачить не подіяло її чаклунство, знову прийшла. Каже: спина болить, сили нема. А насправді й справді вже слабка стала, сама не може встати.
Дала їй Грушка трав, навчила як варити, а баба знову дарує подарунок гребінь різьблений:
Дівоча врода дбайливості хоче, а ти хоч і гарна стала, та доглядати себе треба!
Грушка взяла й гребінець:
Дякую, бабусю, добра ви! Як бажаєте, нехай усе на добре!
Знов минає час, дивляться люди Грушка не те похорошіла, не те веселіша стала! Обличчя заяснішало, коса густіша, постава стрімка. А Кручениха зовсім зівяла, руки як тріски, спина скручена, на ноги не встане. Лежить і стогне. Кличе Грушку до себе.
Даринка з Ганнусею відмовляють:
Не ходи, сестро, стара відьма, у неї лиха сила.
Не журіться, каже Грушка, ранок вечора мудріший.
Раненько встала, помилася джерельною водою, вдягла нову сорочку. Зібрала до кошика гостинці: трохи меду, яблук, пахучих трав, цілющих, і йде.
Сестри аж вигукнули:
Сестро, яка ти красуня стала! Чи то сорочка, чи то справді диво якесь?
Пішла Грушка до Крученихи. Хоче за хвіртку взятись, а та нате і не відчиняється.
Бабусю! гукає, відчиніть, не можу зайти!
А в хаті ніби гармидер піднявся: тупотить щось, крутить, у печі гримить та хтось белькоче:
Не впускай її! Не відкривай! На неї чари не діють, лихе слово їй до добра!
Постояла Грушка, ще раз кличе:
Бабусю, як ви? Я провідати прийшла, присмаколики принесла: медку, яблучок, трав!
Перехилила через хвіртку кошик, поставила напроти. Тут з труби пішов дим, такий чорний, як на пожарищі, з вікон ворони повилітали, хата почорніла мов вуглина. Люди збіглися, хто воду несе, хто паркан ламає думають, пожежа.
Тут сонечко виглянуло з-за хмари, й як тільки перший промінчик впав на землю дим розвіявся. Замість хати баби Крученихи жменька попелу. Усе й пропало.
Це ж Крученихину злість знищила, зметикували люди. Хотіла Грушку накликати бідою, а зло до неї не прилипло, повернулося назад!
А Грушка відтоді стала ще кращою, не впізнати! Незабаром і жених зявився, свій із села. Жили в парі, щастилися, весь двір радували. Даринка й Ганнуся за сестричку душі не чули.
А на місці Крученихиної хати, де Грушка кошика залишила, виросла малина рясна, духмяна, ягід як маку. Все село ходило, перестали того місця боятися. І кажуть, налилася малина щороку так, що село Малинівкою прозвали.
Життя мене навчило: щире серце переможе будь-яку злість, а справедливість завжди знайде дорогу додому. Doброта повертається сторицею.
