Хлопчина прокинувся від стогону матері.
Тихенько підійшов до її ліжка:
Мамо, тобі боляче?
Олесю, принеси мені, будь ласка, водички.
Зараз, кинувся на кухню.
За хвилину повернувся з повною склянкою:
Пий, мамо!
Раптом у двері хтось постукав.
Синку, відкрий, мабуть, бабуся Оксана прийшла.
Увійшла сусідка, тримаючи в руці велику кружку.
Як ти, Маринко? торкнулась чола. Ой, у тебе жар! Я принесла гарячого молочка з маслом.
Я вже ліки випила.
Тобі до лікарні треба. Там лікують добре. І їсти нормально треба, а холодильник у тебе порожній.
Тітко Оксано, я вже всі гроші на ліки витратила, у Марини на очах бриніли сльози. Все марно.
Лягай до лікарні.
А хто з Олесем залишиться?
А як же він залишиться сам, якщо ти, боронь Боже, помреш? Тобі ж іще тридцяти немає, а у тебе ні чоловіка, ні грошей, погладила Марину по голові. Не плач, дитино!
Тітко Оксано, як же бути?
Дзвоню до лікаря, сусідка дістала мобілку.
Вдалося додзвонитися й усе дізнатись.
Сказали, що прийдуть сьогодні. Я піду, а коли будуть, хай Олесь прибіжить за мною.
Сусідка вийшла в передпокій, хлопчина пішов слідом:
Бабусю Оксано, моя мама не помре?
Не знаю, Олесю. Треба у Бога допомоги просити, а твоя мама не вірить у нього.
А дідусь Бог допоможе? в очах хлопчика заблищала надія.
Піди в церкву, постав свічку, помолися і він допоможе. Я вже піду.
***
Замислений Олесь повернувся до матері:
Олесю, ти, мабуть, їсти хочеш, а в нас нічого немає. Принеси дві склянки.
Він приніс мати розлила туди молоко:
Пий.
Випив, але ще сильніше зголоднів. Марина одразу помітила це. З важкістю підвелась, взяла зі столу гаманець:
Ось пятдесят гривень. Купи собі два пиріжки та зїж по дорозі, а я щось спробую приготувати. Іди!
Провела сина до дверей і, підтримуючись за стіну, рушила на кухню. У холодильнику дешеві рибні консерви, трохи маргарину, на підвіконні кілька картоплин та цибулина.
Треба суп зварити…
Закрутилася голова, і Марина знесилено впала на табурет:
«Що зі мною відбувається? Зовсім немає сил. Уже майже піввідпустки минуло, гроші скінчилися. Як Олесика в школу зібрати, якщо не вийду на роботу? Він же за місяць у перший клас. Родичів нема, допомоги чекати нізвідки. А ця хвороба… Треба було відразу йти в поліклініку. А тепер якщо покладуть Олесь сам як залишиться?»
З силою піднялася і почала чистити картоплю.
***
Голод дошкуляв, але думки хлопчика були про інше:
«Вчора мама цілий день з ліжка не вставала. Раптом і справді помре? Тітка Оксана казала просити у дідуся Бога» Олесь зупинився і… звернув до церкви.
***
«Вже півроку як повернувся з війни. Диво, що лишився живий. Уже сам ходжу, правда, з палицею. На численні рани вже не звертаю звик. А шрами на обличчі? Дарма уже, тепер заміж виходити не доведеться», з такими думками йшов Микола до церкви. «Поставлю сьогодні свічки за хлопців. Рік, як загинули. А я… вижив чудом».
Двадцять літ тому пішов служити. Ось і повернувся. Тепер він цивільний, але все одно самотність гнітить. Пенсія чимала, на життя вистачить, а грошей з банку ще на два роки стане. Та для кого все це, якщо один?
Біля церкви стояли жебраки. Микола дістав кілька купюр по сто гривень, роздав і попросив:
Помоліться за загиблих побратимів Андрія й Тараса!
Зайшов до храму, купив свічки, запалив і став читати молитву, яку навчив колись отець:
Помяни, Господи…
Хрестячись, вимовляв слова, а перед очима постали друзі, ніби ще живі.
Допивши молитву, стояв, згадував важке життя.
Біля дешевої церковної свічки зупинився худенький хлопчина. Оглядався, не знаючи, що далі. До нього підступила літня жінка:
Давай, я тобі допоможу!
Запалила свічку, поставила.
Ось так перехрестися, показала, і розкажи Господу, навіщо прийшов.
Олесь довго дивився на ікону, потім сказав:
Допоможи, дідусю Боже! Мама моя хворіє, більше нікого в мене нема. Зроби так, щоб одужала. Грошей на ліки немає. А я скоро до школи піду, навіть портфеля немає…
Микола завмер слухав хлопчика. Його власні біди, які ще десять хвилин тому здавалися непосильними, відступили. Хотілося вигукнути:
«Люди, хіба нікому купити хлопцю портфель, а його матері ліки?!»
А хлопчина стояв, дивився на ікону, чекав дива.
Хлопче, ходімо зі мною! рішуче мовив Микола.
Куди? Олесь злякано дивився на незнайомого дядька з палицею.
Дізнаємось, які твоїй мамі ліки потрібні, і купимо в аптеці.
Це правда?
Дідусь Бог почув твоє прохання.
Справді? хлопець зрадів, глянув на ікону.
Пішли! усміхнувся чоловік. Як тебе звати?
Олесь.
Мене дядьком Миколою клич.
***
З квартири долинали голоси мами і сусідки:
Тітко Оксано, лікарка стільки всього виписала! Ліки дорогі, а в мене лише пятсот гривень.
Олесь рішуче відчинив двері. Голоси стихли. З кімнати виглянула сусідка й перелякано подивилась на незнайомця:
Маринко, дивись!
Мати теж остовпіла.
Мамо, які тобі ліки потрібні? Ми з дядьком Миколою підемо в аптеку й купимо.
А ви хто? з подивом спитала Марина.
Усе добре буде, усміхнувся Микола. Давайте рецепти!
У мене лише пятсот гривень…
Ми з Олесем знайдемо, він поклав руку на плече хлопчика.
Мамо, дай рецепти! Олесь наполягав.
Марина подала їй здалося, у цього чоловіка з суворим обличчям добре серце.
Маринко, що ти робиш? отямилась Оксана, коли вони вийшли. Його ж зовсім не знаєш.
Тітко Оксано, я відчула він добра людина!
Бувай, доню, махнула рукою.
***
Марина сиділа, чекала сина, що пішов із незнайомим чоловіком. Навіть про хворобу забула.
Двері відчинились, перший вбіг син обличчя сяяло:
Мамо! Ми купили тобі ліки й цілу купу смаколиків до чаю!
В дверях стояв Микола, теж усміхнений і його обличчя вже не виглядало таким страшним.
Дякую вам! Марина привіталася низьким поклоном. Проходьте ж, сідайте!
Микола намагався зняти взуття, йому було важко хвилювався. Пройшов на кухню.
Сідайте! запросила господиня.
Чоловік сів, розглядаючись, куди б поставити палицю.
Давайте я поставлю, Марина обережно присунула палицю ближче. Вибачте, частувати мені вас нічим.
Мамо, ми все купили з дядьком Миколою! хлопець почав викладати покупки.
Ой, навіщо ж, ахнула Марина, побачивши, що більшість пакунків цукерки й печиво. І пакет із доброю заваркою. Зараз чай поставлю!
Вона кинулась заварювати. Й навіть відчула, наче недуга відступила, чи, може, не хотіла перед Миколою виглядати хворою. Наче відгадавши її думки, чоловік спитав:
Маринко, вам не важко?
Та нічого… Зараз ліки випю. Дякую вам!
***
Вони пили чай із солодощами, слухаючи радісну розповідь Олесика. Погляди їх час від часу зустрічалися й було відчуття родинного затишку. Але й це колись минає.
Дякую вам! Микола підвівся, взяв свою палицю. Я піду вам треба лікуватись.
Спасибі вам велике! Марина теж підвелася. Не знаю, чим віддячити…
Пішов у передпокій, мати з сином слідом.
Дядьку Миколо, прийдете ще?
Авжеж! Як мама одужає разом підемо купувати тобі портфель!
***
Чоловік пішов. Марина навела порядок, помила посуд.
Синку, подивись телевізор, а я трохи приляжу.
Вклалась і проспала міцно.
***
Минуло два тижні. Хвороба давно зникла, видно, дорогі ліки допомогли. Останні дні Марина навіть працювала в кінці місяця завжди аврал, от і викликали з відпустки. Вона цьому й рада: за кілька днів заплатять. А вже й серпень почався, з зарплати треба сина до школи зібрати.
У суботу вони прокинулися, поснідали.
Олесю, збирайся! Підемо в магазин дивитись, що треба до школи.
Тобі гроші дали?
Ще ні, та на наступну суботу дадуть, я вже позичила тисячу гривень, назад йдучи, щось на продукти витратимо.
Вже зібралися, як раптом пролунав дзвінок у домофон.
Хто там? питає Марина.
Марина, це Микола…
Він ще щось хотів сказати, але вона вже натисла на кнопку відчинення.
Мамо, хто там? з кімнати вийшов син.
Дядько Микола! голос у Марини затремтів від радості.
Ура!
Зайшов Микола, також із палицею, але… як преобразився! Дорогі штани, сорочка, гарна зачіска.
Дядько Миколо, я вас чекав! кинувся до нього Олесь.
Я ж обіцяв, підняв радісні очі. Добридень, Марино!
Добридень, Миколо!
Перейшли на «ти» й обом стало радісно й тепло на душі.
Ви вже зібрались? Ходімо!
Куди? Марина ще не встигла отямитись.
Олесю ж у школу скоро.
Миколо, але в мене…
Я пообіцяв Олесю, а обіцяння треба тримати.
***
Марина звикла купувати лише найдешевше, куди б не заходила. Бо грошей обмаль, допомоги нізвідки. Чоловіка нема, з коледжу той давно щез.
А тепер поряд чоловік, що з теплотою дивиться на її сина, купує все потрібне до школи без огляду на ціну, радячись із нею.
Навантажені пакетами, сіли на таксі додому.
Марина кинулась на кухню.
Марино, зупинив її Микола, ходімо погуляємо всі разом, пообідаємо десь!
Мамо, ходімо! Олесь вхопив за руку.
***
Ту ніч Марина довго не могла заснути. Картинки дня крутилися перед очима. Очі Миколи повні любові. І зараз, ніби сперечалися в ній холодний розум і гаряче серце:
«Він некрасивий і кульгавий», вперто повторював розум.
«Зате добрий, неймовірно лагідно дивиться на тебе», одразу відповідало серце.
«Він на пятнадцять років старший за тебе».
«Ну й що? Але ж поряд із сином він неначе батько».
«Можеш знайти молодого, статного».
«Не треба мені того такий у мене вже був. Мені потрібен надійний, добрий».
«Ти ж мріяла про іншого чоловіка», стояв на своєму розум.
«Тепер про такого!»
«У тебе так швидко змінюються смаки?»
«Я зустріла його. Я кохаю!»
***
Їхнє вінчання відбулось у тій самій церкві, де Микола з Олесем познайомились три місяці тому.
Микола з Мариною стояли перед вівтарем, палиці його вже не було, а Олесь не зводив очей з ікони, до якої молився три місяці тому. І від щирого серця прошепотів:
Дякую тобі, дідусю Боже!
