Тиша в церкві була глибока, важка відповідь, що ледве не тиснула на плечі. Повітря густо пахло ладаном і слізми, тією особливою катуванням душі, про яку безсилі слова. Люди сиділи, схиливши голови, кожен у власному горі. Наче час зупинився.
І раптом кроки.
Легесенькі, босі.
Хлопчик, років шість, встав із місця. Рухи йому давалися невпевнено, але вираз обличчя серйозний, наче він раптом подорослішав. Він не пролунав слова. Просто йшов повільно, пробираючись поміж лавками, аж поки не опинився біля самого труни.
Постояв поряд, немов чекав дозволу. Потім, дуже повільно, притулив своє маленьке вухо до маминих грудей. Ніякого звуку. Але він прислухався. Наче щось там, за межею тиші, могло відгукнутися.
Минула хвилина. Може, дві.
Люди почали шепотатися, хтось схлипнув. І раптом він підвів голову. Очі його були широко розкриті, в них шалено билися жах і дитяча віра. Повернувся до присутніх, глянув прямо на священика й промовив:
Вона сказала: «Я не попрощалась із тобою»
Усі заніміли. Навіть свічки, здавалося, здригнулися.
Жінка з останнього ряду знепритомніла. Хтось випустив з рук молитовник. Священик ступив до хлопчика, збираючись щось сказати, але не встиг той додав:
Вона сказала, що чекає на мене вночі.
Настала мертва тиша.
Хлопчика відразу ж забрали, намагаючись переконати, що це лише уяви. Але ніхто тієї ночі спокійно не спав. А вночі
Сусідка знизу заприсяглася, що бачила, як по сходах угору йшов силует жінки в траурі, а за нею хлопчик.
З того часу їх більше ніхто не бачив.
А труна вранці виявилася порожньою.
Минули три доби після поховання. Дім, де мешкали мати з хлопчиком, стояв забитий дошками. Родичі відмовились від опіки занадто багато їх налякало тієї ночі. Занадто багато було неправильного.
Хлопчика звали Стас. Тиха, задумлива дитина, з тих пір як помер його батько, він рідко говорив. Лише із мамою. Вони ненавмисно розуміли одне одного без слів. Інколи, коли вона засинала, він сидів біля її ліжка, тримаючи її руку як оберіг.
Вона була для нього цілим світом.
Коли вона захворіла, ніхто й не думав, що все закінчиться так швидко. За два тижні вона згасла. Не від старості, не від нещасної випадковості. Наче щось вийшло з неї зсередини. Лікарі казали: серце. Та хлопчик знав не лише воно.
Після поховання його тимчасово поселили у двоюрідної тітки. У тієї самої, що ніколи не любила матір Стаса й уникала його самого. Вночі вона чула, як він щось шепоче уві сні. А одного разу він несподівано сів на
Тіткине серце похололо, коли його губи шепотіли слова матері з потойбіччя, закликаючи їх обох у темряву, звідки нема повернення.
