Мене звати Тарас Шевченко, і я народився в маленькому селі на Карпатах. З дитинства дідусь розповідав мені, як колись гори навпроти нашого будинку були вкриті густими лісами, з дзвінкими струмками та птахами, що співали з ранку до вечора.
Але коли мені виповнилося вісім, ті гори стояли голі, з витертими схилами та тріщинами в землі. Тиша була така важка, що аж болить.
Якось я запитав дідуся:
Чому тут більше немає дерев?
Бо їх вирубали, щоб продати деревину, а земля втомилася, відповів він.
А хто їх знову посадить?
Той, хто любитиме майбутнє більше, ніж сьогоднішній спокій.
Тієї ночі я не міг заснути. Я відчував, ніби дідусь дав мені важливе завдання.
Наступного дня я знайшов стару бляшанку, наповнив її землею і посадив кілька насінин ялини, які знайшов біля дороги. Я не знав, чи щось вийде, але щоранку поливав їх водою з річки. Коли побачив перший паросток, у серці зявилося щось дивне ніби крихітна частинка надії вирішила залишитися зі мною.
Я продовжував збирати насіння і садити більше дерев спочатку у дворі, потім на схилах. Сусіди сміялися:
Тарасе, це марна праця.
Але я памятав слова дідуся.
З часом до мене приєдналися інші діти. Кожної суботи ми йшли в гори з пляшками води, насінням і саморобними лопатами з бляшанок. Деякі рослини гинули, інші приживалися. Ми навчилися робити огорожі, щоб кози не зїдали паростки, і класти каміння, щоб зберегти вологу.
Коли мені виповнилося пятнадцять, на горі вже росли понад три тисячі дерев. Зміни були помітні: поверталися птахи, ґрунт краще утримував воду, а після дощів зявлялися маленькі струмочки.
Про це почали писати в місцевій газеті, потім у львівській. Одного дня до мене прийшов чоловік з екологічної організації.
Тарасе, хочеш допомоги, щоб посадити ще більше дерев? запитав він.
Я не вагався.
Завдяки їхній підтримці ми отримали інструменти, рукавиці, а головне більше насіння та саджанців місцевих порід. Нас навчали, як відновлювати екосистему. Дідусь, який вже був дуже старим, обійняв мене і сказав:
Тепер ти справді бачиш майбутнє, сину.
Зараз мені двадцять чотири, і я вивчаю екологію. На горах, де колись була пустка, тепер росте молодий ліс понад двадцять пять тисяч дерев. Він ще не ідеальний, але вже став домом для дятлів, вивірок, лисиць і для людей, які люблять гуляти в тіні дерев.
Кожного разу, коли я піднімаюся туди, торкаюсь стовбурів і думаю: ці дерева залишаться тут навіть після мене. І мені подобається уявляти, як через пятдесят років якась дитина запитає свого дідуся:
Хто посадив увесь цей ліс?
А він відповість:
Хлопчик, який любив
