Не булатяжкапов’язка, щоболіланайбільше. Болілафразапередударом.Якбитвоюматірнепомерла, яніколинеповинен бувнеститебе.Шкіразрізалаповітря,колибатігскочивпоспині.Шкіравідкриласямовтихатінь.Хлопецьнезаплакавжодноїсльози,лишестиснувгуби,наченавчивсяпереживатибільумолчі.
Іллямавп’ятьроків. Пятьівжезнав,щодеякіматерінелюблять,ав домівчатьнедихатизашвидко.Тогодняустайні,колистаракобилаударялаконямипопідлозі,зворітспостерігалатемнасобаказочима,яківжебачиливійниізновуготувалисьповертатисьубій.
ВітерзКарпатрозвивавсухесвистаннятогоранкувстайні.Землябулатвердаітріщининанеїзрівнялисязтриманимиліпамидитячогохолодноговітру.Ілляпятьроків,алейогокрокибулиякустаршого.Віннавчивсяйтимяко,дихатилишеколиніхтонедивиться.
Відліквеснималозаповненийвідріуводопійку.Кобилатихоспоглядалайого.СтараРоксоланаззаплямованоюшерстюіочівисокіяктуман.Вонанеричавінеп’явлишедивилася.«Тихо»,прошепотівІлля,потиснувшиспинуввідкритудолоню.«Якщотинеговоришятаксам».Крикпрорізавповітряякблискавка.Щеодинударзапізнілийтварина.
Саразявиласявдверістайнізбатогомвруці.Насамібулачистабілаплаттязвишиванкоюіквіткауволоссі.Звідстанівоназдаваласяпоштованоюжінкою,зблизьказапашувалаоцетістриманулють.Іллявпустиввідро,земляпоглинулаводуякспрагнупитнурот.«Яказав,щоконіїдятьранком»,прозвучалознею.«Атвоїйматеріневчилатицедоїїсмерті,якдурнадівка?»
Хлопецьневідповів,знизивголову.Першийударпройшовпойомуяклідянийхліб.Другийвпавнижче.Роксоланавперлапідлогу.«Дивисьнамене,колиговорю»,кричалавона.Іллязакривочі.«Тинихто»,пробурмотілавона.«Типовиненспатиустайнізрештамиослів».ЗвікнабудинкуНадіяспостерігала.
Унеїбулисемроків.Рожевийшнурокуволоссі,новакуклавруках.Матилюбилаїї.Алінаставилаїївякості«плями»,якіневимитимилозруками.Тієїночіселоскладаломолитвиітихозвучалидзвоницеркви.Саразвисокимивухамистояланасініінеплакала.Вонавженевмілаплакати.
Роксоланапідняласянакрайстайнііпритиснуланіздозіпсованогодеревя,щорозділялоїх.«Тирозумієш?»,тихозапитаввін.«Тизнаєш,якийцепочуток,колиніхтонехочетихбачити».Кобилаповільномигнула,немоввідповідала.
Тижденьпізнішенабузковійдорозіз’їхалидекількавікон,злоготипомурядовим,зсвітловимижолтиками,зкамероюнашаці.СтарийсивийпесзвиснаженимрізомзовуткаЗорвиходивзвулиці.ЖінкаінспекторБайєнабулависокою,темнокаштановоюзпівденнимакцентом,в чоботахзшкіритапапкоюздокументами.
«Миприйшлизрутинноюперевіркою»,усміхнуласьвоназлагідністю.Зʼявивсяанонімнийзвіт.Саразмінювалавраженняздивування.«Унаснічогонеховаємо»,запевнялавонажінкуізмякимголосом.Зорнецікавивсяконямичикозами.Вінзайшовпрямодозадньоїстайні,деФішермитибруд.Хлопецьзупинився.Пестакож.Нілайки,ністрах.Тількитривалапауза,вякійдвазламанихсерцявизналиоднеодного.
ЗорсидівпередІллею,ненюхавйого,нетронувйого,простостоявтихо,начеговорив: «Ятутібачу».Сарадивиласяздалеку,їїочіпливлиякзміїусонці.«ТойхлопецьрозповівБайєні,щовінтворецьтрагічнихісторій»,шепотілавона.«Нейогодитина,адитинамогоколишньогочоловіка.Більбільшезадитину».Байєнамурмурнула,аЗорвставпередІллею,закрившисьогоднішнюзахиснустіну.
Саразапитала: «Можуядопомогти,пес?».Зорнерухнувся,лишепоглянувнанеї,ав очахСариз’явивсяпоглядзміїужаркомусонці.Тієїночіранчоздавалосяхолодніше.Саравипилабільшевина,чимзазвичай.Мелбазашиласвоюкуклуубудинку,мріючипродомбезкричущихголосів.
Ілляпершийразужиттізаснувзмріїпрообійми,незнаючикого.Вінзапахувавмокруземлюітеплийрильбілящоки.Роксоланаударилапідлогутрирази.ХлопецьвідкривочііповіривзапахЗораззовністайні,яквінчекав.
Коли ранокзаповнивсятуманом,якзимовийшепіт,білийфургонз вивіскою«Захист тварин»приїхав до стайні. Зупинився тихо, лише горобці записали першу пісню. Байєнавийшлаперша,в черевикахзбрудомішарфізблакитної вишивкивідомоївМиколаївськомурайоні.З неїйшов великийпесзшубоюзкорицеютасіримпилом.Вінзапитав: «Цецемісце?».«Так»,відповіла Байєна, «СімяНаровазаймаєтьсяконямивжезпоколінь».Зорвдихнувповітря,повільноприйшовдо старихворіт, зупинивсяіподививсявнутрішнєпростір.
Тамхлопецьнебільшепятироківтягнуввідрозвівсям,мовваживвдвічібільшейого.Вінповзпопідлозі,неплачучи,алекоженкрокздававсяпрощеннямзажиття.Саравийшла збудинку вчасно, чтобыпобачитиавтомобіль.Їїплаттябилоідеалом,макияжбезпомилок.«Допомогатваринам?Ні»,вонапитала,потираючируку.«Усепід контролем».Зорвипустивтихийгуркіт,нічогонечув.Байєнапройшлазввічливістю: «Добрийдень,приїхали зрутинноюперевіркою, займелишекількахвилин».Іллястигпоказатизадуз «шкіряним»шрамом,якийздавалосязаписановйогодушу.Зорпішовпрямодонього,ненюхав,непросивдозволу,простоставпередхлопцем,начевесьсвітзведенийнаньому.
Саразапросила: «Щотиробиш,пес?».Зорне брався на взовні, скільки він знав і скільки мудрості приніс з військовихполей.Саравдихнулатихо,заплющилаочі,запитала узапису: «Тизнаєшчомуятут?».Вонапобачилаузворотномузеркалівсьогомиру,якийзагравсявзапис «Відчуваютебезавтра»,записаввсетравматичнеспогади.
Ізрізнихмісцьз’явилисялюди:Михайлосоціальнийробітникпсихологзвитриманимголосом,він переглянувмалюнкиІллі,запитавпровін «чомутинеговориш?».Вінпобачивумалюнкахголубісвітлапам’ятьпроспокійодноїдитини,яканевимовляєслово,атількимир.
Тогоднявстайніз’явивсязапахсВрешті-решт Ілля зрозумів, що справжня сила полягає не в гучних криках, а в тихому довірі до тих, хто завжди поруч, навіть коли світ мовчить.
