«Хочеш мого чоловіка? Будь ласка, бери!» сказала я, посміхаючись незнайомці, яка несподівано зявилася на моєму порозі.
Зараз добре памятаю цю хвилину. Якраз розмовляла телефоном з Олею, моєю приятелькою ще з ліцейських часів. Вона барвисто описувала останній сімейний бенкет у тещі, а я сміялася щиро, наче дивилася якусь комедійну виставу.
Раптом у двері подзвонили. «Почекай хвилинку, Олю, хтось дзвонить зараз подивлюся, хто це і передзвоню», неохоче закінчила я розмову. В нашому багатоповерхівці стороннім було непросто пройти тому, певно, чекала когось із сусідів. Заглянула у вічко ні, на порозі стояла незнайома жінка, молода, трохи скуйовджена, з дивністю в погляді.
Я не відчинила одразу: зараз різних шахраїв по місту хоч греблю гати, отже краще уникати незрозумілих знайомств. Я завжди казала собі: ніяких знайомств і розмов з незнайомцями. Наївних ловлять легко, а я до таких не належу.
Зібралася вже повертатися до розмови з Олею, коли дверний дзвінок пролунав знову. Та, у коридорі, не збиралася відступати й була впевнена: вдома хтось є, їй неодмінно відчинять.
Я була вдома одна. Чоловік, Богдан, поїхав до друга допомагати з роботою на дачі під Васильковом. Тож, роздратовано, я ще раз подивилась у вічко й нарешті вирішила відкрию, скажу, що нічого не треба, і продовжу спокійно суботу.
Двері відчинились. Жінка одразу розгладила волосся й, граючись з блакитною хусткою на шиї, заговорила:
Добрий день! Ви Ганна? А, звісно, хто ж іще дарма питаю…
«Ого, подумала я, шахраї пішли далеко: знає навіть моє імя!»
Ви хто така і що вам треба? Стоїте тут уже хвилин пять, я не просила приходити. Якщо є що сказати говоріть і йдіть, холодно відрізала я.
А Богдан удома? раптом запитує вона, зненацька й дуже знайомо.
«Добре, насторожилася я, і чоловіка мого знає. Справді, якась заготована вистава».
Ви прийшли до Богдана? перефразувала я, хоча хотіла сказати зовсім інше.
Ні, я до Вас. Але якщо він вдома мені буде незручно.
Незручно? Що ви маєте на увазі? не відставала я.
Його немає. Що Вам потрібно?
Можливо, нам краще поговорити всередині. Такі питання в коридорі не обговорюють, наважилася вона більше.
Ні-ні, я не запрошую незнайомих людей в квартиру. Говоріть тут, і будь ласка швидко, не поступалася я.
Ви правда хочете тут, при сусідах, почути, яку любовну історію нас із Богданом повязує? спитала вона з ледь помітною іронією.
Що? Яку ще історію? в мене вирвався голос гучніше, ніж я планувала.
Ганно, все гаразд? Чого ви так голосно? виглянула з ліфта пані Зоя, сусідка навпроти.
Добрий день, пані Зоє! Все гаразд. Як там погода на вулиці? кинулась я переводити розмову.
Та мрячить, зараз дощ буде, сказала сусідка, але таки не поспішала йти, слухала.
Я зітхнула й, не бажаючи сцени на весь поверх, впустила незнайомку до оселі.
У вас пять хвилин, сказала я, не пропускаючи далі передпокою. Це не музей.
Жінка скинула плащ і хустку:
Мене звати Ярослава. Ми з Богданом кохаємо одне одного.
Ну та ну! Невже не можна придумати щось менш банальне? усміхнулась я криво.
Банальне? Люди закохуються. Ви не перша, чий чоловік полишав родину, впевнено відповіла вона, намагаючись протиснутись далі.
А ви впевнені, що він коїсь може любити? Мій Богдан до почуттів глухий, спокійно промовила я.
Ярослава хотіла ще щось довести, та саме в той момент двері відчинилися Богдан приїхав, трохи втомлений, але від несподіванки одразу посвіжів:
Ярославо? Що ти тут робиш? Може, щось по роботі?
Ні, усміхнулась я, вона прийшла по тебе. Заявилася, щоби офіційно забрати.
Ярослава розгублено схопила свій плащ і поспішила до виходу.
Уже йдеш? А як же Богдан? Я серйозно: забирай, мені не жаль, пожартувала я наостанок, проте вона навіть не відповіла.
Що це за цирк? спитав Богдан розгублено.
Ти скажи! Ярослава прийшла мене переконати, що ти їдеш від мене й переводишся до неї з речами. Треба вже почати тренувати нові реалії, скептично відповіла я.
Ганно, хіба ти віриш у ці дурниці? Я ж тобі клявся, що ніколи… Справа тут не у мені. На роботі в неї дивна поведінка останнім часом, але я з нею нічого спільного не маю, розгублено сказав Богдан.
Бо знаєш, Богдане: таких ситуацій я не терплю. Але серйозно, здається, що деякі нинішні панянки здатні на все, аби виплутатись зі своїх негараздів, зітхнула я.
Богдан зняв черевики і рушив на кухню. Я ще трохи постояла, переповнена думками не допускати більше таких сцен у своїй квартирі.
І не втрималась від посмішки: план Ярослави був смішний, а наша сімя, як виявилось, набагато міцніша, ніж я гадала.



