«Виклич «швидку», – пролунав чийсь голос у голові, і Дмитро озирнувся навколо.
Цю історію розповів мені один знайомий.
Часто буває так: хтось розповідає про диво, що сталося з ним, а ми не віримо. Киваємо, та в думках гадаємо: «Вигадав, нафантазував, приснилось». Які там дива? Які ангели? Який Бог? Це ж бабусині казки, яким і вірити соромно.
Звідки взятися чудам у наш цифровий божевільний вік? І чому саме цьому чудіку щастить, а іншим – ні? Ось якби зі мною таке трапилося, тоді, можливо, я й повірив би.
Саме так міркував двадцятивосьмирічний Дмитро. Жив він із матір’ю, Ганною Іванівною. Батько помер, коли Дмитру було десять. Одружуватися хлопець не квапився. Зустрічався зі скромною дівчиною Олесею. Ось купить квартиру – тоді й весілля. Не діло двом жінкам на одній кухні товчитися. А орендувати? Куди поспішати? Та й матір одну не хотів залишати.
Так, за сучасними мірками, старомодний хлопець. Працював у сфері IT – простіше кажучи, айтішником. Одного разу під час роботи йому подзвонила мама. Вона без причини не турбувала. Якщо телефонувала – значить, щось незвичайне. І Дмитро відразу відповів.
«Сину, – голос у матері був слабкий, тріпетний. – Я ногу зламала. Так болить… – вона схлипнула. – Не можу рушитися».
«Ти де?» – Дмитро схвилювався настільки, що аж підскочив зі стільця.
«Біля нашого магазину «Сільпо» лежу. «Швидку» вже викликали. Дзвоню, щоб ти знав…»
«Мамо, я їду!» – І Дмитро кинувся на допомогу.
Ще один дзвінок застав його вже в авто. Мати сказала, що її везуть до обласної лікарні. Дмитро розвернувся й подався в інший бік. Коли приїхав, матір уже забрали в операційну. Кілька годин він провів у коридорі, чекаючи.
«Приходьте завтра, коли переведемо з реанімації, – сказав вийшовший до нього хірург.
Сонце хилилося до заходу, коли Дмитро вийшов із лікарні. Заїхав у магазин, щоб купити мамі сік та фрукти. Вийшов із пакетом і помітив жінку, яка пройшла повз, хитаючись. Здивувався: вигляд у неї пристойний, але, схоже, п’яна. Дійшов до авто, глянув ще раз – а вона зупинилась, простягнула руку, ніби шукала опори, захиталася й упала на асфальт. Дмитро, не роздумуючи, кинувся до неї.
Поставив пакет, присів, кликнув – жінка не реагувала. Нахилився – запаху алкоголю не почув. Що робити? Медицини він не знав. Навколо нікого.
«Ви мене чуєте? Вам погано?» – спитав він, потім легенько ляснув по щоках, намагаючись привести до тями.
«Не допоможе. Виклич «швидку» й припідніми їй голову, – так чітко пролунав у його голові голос, що Дмитро озирнувся.
Але навколо нікого не було. Тільки вдалині чоловік із собакою на повідку. Далеко, щоб почути. А жінка без свідомості – вона б не промовила.
Дмитро дістав телефон, викликав «швидку», пояснив ситуацію.
«Скажи, що в неї інсульт. Нехай поспішають», – знову сказав голос.
Він озирнувся. Повторив у трубку про інсульт, попросив приїхати швидше. Вирішив, що це його власні думки, внутрішній монолог.
«Тепер треба припідняти голову. Але обережно», – наказав голос.
Під рукою нічого не було. Дмитро зняв сорочку, підклав під голову жінки й став чекати, молячись у думках, щоб «швидка» приїхала швидше.
«Не сиди, добре розітри їй вуха», – підказав голос.
Він потер вуха, доки вони не стали червоними. Чи це допомогло, чи вона сама почала опам’ятовуватись, але коли залунали сирени, повіки жінки затремтіли.
«Слава Богу, приходить до тями», – Дмитро з полегшення зітхнув.
Із магазину вийшли дві жінки, почали розпитувати, радити. Навколо зібралися цікаві.
Приїхала «швидка», лікарі оглянули пацієнтку, перенесли на носилки, забрали.
«Інсульт?» – спитав Дмитро.
«Схоже. Ви лікар?»
«Ні. Я просто… викликав вас».
«Все правильно зробили, навіть голову підняли. Сподіваюся, встигли», – відповів лікар і зачинив двері.
«А в яку лікарню її везеДмитро глянув на зниклий пакет із продуктами, знизав плечима: «Нічого, завтра куплю нові», – і пішов до машини, не підозрюючи, що ця зустріч назавжди змінить його погляд на дива.
