Хто знає, куди поверне річка долі
Весь останній місяць мій Олег якийсь задумливий, словами не розкидається, зі мною, здається, майже не розмовляє. Я дивлюсь на нього й думаю:
Напевно, захворів, явно не в своїй тарілці. Йому ж уже скоро сорок пять, готуємо святкувати ювілей у кафе. Треба брати під руку й тягнути до лікаря, в мене там знайомий терапевт. Треба ж здати аналізи, перевірити тиск, холестерин
Розказала я про все це своїй вірній подрузі Христині, поділилася переживаннями, а вона й каже:
А мій Костик, коли закохався в чужу, теж ходив такий ні живий, ні мертвий.
Ну скажеш теж, Христю, обурилася я. Хіба Олег на твого Костика схожий?
А хіба твій Олег кращий за мого Костика?
Та в тому й річ, що не кращий. Твій Костик ловелас і жартівник, а мого Олега двома словами до бесіди не затягнеш. Я й заміж за нього в молодості сама запропонувала, а якби речі не перевезла він би, мабуть, досі не одружився.
Минулого року Христя застукала свого Костика з якоюсь жінкою. Я її заспокоювала:
Та кинь ти його, подбай про себе! Перестань рюмсати, вижени того зрадника.
Христя тоді пустилася в усі тяжкі: Костика вигнала, сама ходила по барах і кав’ярнях, фліртувала з чоловіками, коротко підстриглася і всім казала: «Змінила імідж». Я дивилася, аж страшно. Не так я радила їй змінювати життя краще б на курси пішла, танцями чи спортом зайнялася, самоосвітою більше користі.
Але згодом Христя простила Костика. А я не розуміла хіба так можна?
Я б ніколи Олега такого не простила, думала я.
З Олегом ми разом уже майже двадцять шість років. Знаємо одне одного до найменших дрібниць, пережили багато чого. Виростили двох синів невже вже маємо зустрічати спокійну старість? Старості ще, звичайно, нема, а ювілей уже на носі. Я навіть з родичами проконсультувалася, як краще святкувати, а чоловікові потім усе скажу.
Поженилися ми з Олегом якраз перед завершенням університету. Познайомились у поході. Вчились на різних факультетах, але виявилося, що обидва з Черкас. На четвертому курсі організували спільний похід, і саме там я звернула на скромного Олега увагу. Довго соромилася, а потім сама взяла ініціативу, навіть шефство над ним встановила. Памятаю, сорочку йому зашивала, коли він порвав її об гілку.
Олег носив мій важкий рюкзак так поступово й здружилися, закохалися… Я сама усе в руки взяла першою зізналася у почуттях. А потім і він прошепотів:
Руслана, здається, я закохався в тебе.
Ну от і добре! Тоді будемо жити разом. Я переїду до тебе і подамо заяву в РАЦС.
Взяла свої речі й переїхала до Олега, який жив з бабусею Катериною. Найбільше зрадів цьому Олегів батько, бо ж бабуся Катерина була його мамою. Мати Олега з давніх-давен зі свекрухою не ладнала, за бабцею не хотіла доглядати, і тому онук Олег переїхав жити до бабці. Але тепер я взяла цю турботу на себе.
Олегчику, гарна в тебе Русланка, працьовита й ділова, все в руках горить, казала бабця Катерина. Як тільки розпишетесь квартиру на вас перепишу. Ти ж бережи Руслану.
Ми справді швидко розписалися. Згодом бабуся померла. Сини народилися з різницею у два роки тепер старшому вже двадцять три, молодшому двадцять один. Жили ми з Олегом розмірено: у відпустки їздили разом, діти завжди поряд. Але останнім часом Олег став сам не свій. Нещодавно каже:
Знаєш, Руслано, наче вже й життя майже прожите, а доброго майже нічого й не бачили, і я обурилася.
Ти що таке кажеш? Ми ж з тобою в жодну відпустку вдома не сиділи і на Світязі були, і в Карпатах, і в Одесі на морі, і до Туреччини злітали. Дітей виростили, скоро й онуків дочекаємось!
Олег лише руками змахнув, замовк, дивно подивився, а я не надала значення.
Я мала свої хвилювання й турботи.
Олеже, як думаєш, запросити на твій ювілей Максима з Оленкою? Друзі ж, нехай і живуть у Львові
На який ювілей? здивовано перепитав чоловік.
Та як на який? Тобі ж сорок пять буде, відсвяткуємо в кафе.
Та? Я й не чув, що вже все вирішено, знов якось дивно подивився.
І от сиджу я третю годину на дивані сама, втупившись у підлогу, плакати не можу.
Ніколи не думала, що зі мною таке може статися
Сьогодні Олег прийшов додому рано, я навіть здивувалася. Останні півтора року він працював допізна, я звикла.
Привіт, сказав він і сів на кухні, ще навіть куртку шкіряну не зняв.
Привіт. Скидай куртку, мий руки, сідай до столу, вечеряємо, звично кинула я.
Олег сидів мовчки, голову опустив.
Руслано, я йду від тебе, прости, ледь чутно сказав.
Як це йдеш? Куди? Давай, знімай куртку! Це ти, мабуть, знову занедужав Зараз підемо до мого знайомого лікаря
Олег подивився прямо в очі:
Я цілком здоровий. До чого тут лікар? Я закохався, Руслано. Уже другий рік зустрічаюся з колегою з нашого відділу.
Молоду знайшов? вигукнула я.
Ні, не молодша, звичайна жінка, не красуня, навіть простенька
А я хто, Олеже? спитала я.
А ти? Олег ніби відмахнувся. Ти мій керманич. Я, як твій песик на повідку. Не можу без тебе й кроку ступити. Ти вирішуєш усе замість мене: у чому мені ходити, куди їхати у відпустку, навіть скільки мені дати на каву. Мені соромно навіть перед друзями у мене жодної гривні в кишені, бо всі гроші дивишся ти. І в бар з колегами зайти не можу ти не дозволиш.
Та я ж для тебе стараюсь! хотіла заперечити, та Олег урвав:
Все вирішуєш ти, завжди лише ти! Я хочу жити, дихати вільно, сам обирати, що їсти, куди йти, що робити. Я вже не чоловік, а твій підопічний. Ось чому я відходжу.
А вона не така? запитала я з болем.
Ні, вона дозволяє, щоб я був чоловіком. Дозволяє про неї піклуватися, а ти? в його очах загорівся вогник, як у молодості.
Ніколи не бачила його таким ніби ожив, справді закохався, як оті юнацькі роки.
Не годиться вже в нашому віці, Олеже! Що скажуть люди? Сімя у нас ідеальна!
Які люди? Яка сімя?
Раптом я зрозуміла: чоловік мій справді збунтувався, і нічого не можу вдіяти. Я навіть вперше заплакала
Руслано, ти плачеш? здивувався він.
Я обняла його, але Олег акуратно зняв мої руки, вийшов у кімнату, зібрав речі у валізу й просто пішов. Я лишилася в тиші.
Ось так, думала я, і не могла уявити такого повороту: добропорядна, заміжня жінка, а тепер самотність і попереду старість. Хто б міг подумати?
Я подзвонила Христі, вона прилетіла, заспокоювала.
Русланко, та що ти! В нашому віці усе ще попереду. Памятаєш, як ти мене колись підштовхувала на якісь курси чи до змін? А бачиш мій Костик сам назад попросився, інтрижка то була, а любить мене, куди він дінеться. Може й твій Олег повернеться хоча я бачила по очах: Христя на це не дуже вірить.
Ні, Христю, мій Олег не вернеться. Він сказав правду його треба знати.
Як вона пішла, я довго ще сиділа, дивилась у підлогу. Не знала, де себе подіти, для кого жити, ким керувати, кому роздавати поради. Залишилось одне звикати до самотності, а може річка долі ще поверне й приведе мене до нового берега. Хто знає, як воно буде?
