І як оця земля носить таких матерів! Взяла і здала свою дитину в інтернат, бо не хотіла його лікувати, а хлопчику на той момент всього чотири роки.
Є в мене одна подруга, звуть її Ліля. Дружимо вже тридцять років, ще зі школи борща разом хльобали. Вона чудова людина і думаю, що була би прекрасною мамою, та не вдалося їй із чоловіком мати своїх діток. Бог не подарував, а вони й не розійшлися через це видно, любов у них справжнісінька, міцніша за горілку в мороз.
У мене ж були свої діти дві доньки. Я зробила Лілю хрещеною для обох ну а як інакше, коли найкраща подруга і живе за два підїзди через дорогу? Постійно памятаю, як Ліля няньчилася з моїми дівчатами, не раз сиділа з ними, поки я бігала по справах. А потім разом плакали на кухні над узваром, що своєї малечі у неї немає.
Якось, у самий звичайний день, телефонує їй далека родичка мовляв, одна там родичка по татовій лінії вирішила віддати свого сина в інтернат. Лікарі сказали, важке захворювання, грошей на лікування немає, а мамі, як виявилось, той хлопчик і не потрібен вона постійно бігає десь за хлопами, дитина їй заважає.
Розповіла мені Ліля про це, каже, так чую не можу спокійно спати, треба поїхати, подивитися на того хлопчика. Як згадувала її інша подруга тільки глянула Ліля в очі тій дитині, і одразу зрозуміла: це її. Забере і все. Чоловік її підтримав і поїхали разом.
Скажу чесно: було їм з хлопчиком непросто. Рік крутилися по лікарях, реабілітаціях, ціла купа спеціалістів. Діагноз аутизм. А все одно витягли хлопця, не здавалися жодного разу.
Не повірите, але зараз цей Ігор справжній козак, вже 24 роки, нормальний парубок, вища освіта, навіть спортивних медалей кілька виграв. Вчора якраз повернулася з його весілля таке свято було, що вуха досі у вінку дзвенять.
Ось таке життя деякі мами бігають за доларом чи хлопцями, а когось чужа дитина стає ріднішою за всіх. Що тут скажеш українське серце неймовірне!
