**1 вересня, понеділок**
Вранці як завжди – кухня, кава, спроба зібрати сина в школу. Лише сьогодні не зовсім як завжди.
— Тату, ти ж обіцяв піти зі мною на лінійку! — Олежко стоїть у дверях, стиснувши новенький портфель із «Козаками».
— Синку, я зараз… Бабуся кличе, трубить, треба їй допомогти. Ви йдіть, а я під’їду, — Гліб швидко застібає шнурки, навіть не піднімаючи голови.
Марта мовчить. Вона тримає в руках каву, але п’є її машинально, навіть не відчуваючи смаку. Напруга у повітрі така, що здається – зараз трісне шпалера.
— Глібе, ти серйозно? Сьогодні ж перше вересня! — голос Марти звучить тихо, але кожне слово – як удар молотком.
— Знаю, знаю… Та ж бабуся, сам розумієш. Треба підвезти, клопіт один. Ви йдіть, як сказав!
Він виходить, не дочекавшись відповіді. Двері зачиняються, і в домі знову тихо. Навіть надто тихо.
Олежко стоїть, дивиться на маму. В очах – питання, яке він боїться озвучити. Вона й сама знає, що він хоче запитати.
— Бабуся просила. Тато поїхав їй допомогти, — каже Марта, намагаючись зробити голос спокійним.
— А він приїде?
— Не знаю, зайченятко.
Хлопчик мовчить. Він одягнений у вишиванку, яку купували разом із татом. У вазі стоїть букет – соняшники та барвінки. Усе як треба. Тільки чогось бракує.
На лінійці Олежко міцно тримає маму за руку. Навколо сміх, вітання, батьки з фотоапаратами. Він теж посміхається – як може. Але в очах пусто.
Потім приходить повідомлення від свекрухи: *«Надішли фотки! Хочу побачити онука!»*
Марта дивиться на екран. *«Ми теж хотіли побачити його сьогодні»*, — думає вона, але не відповідає.
Після лінійки вони йдуть у кав’ярню. Замовляють морозиво та компот. План був інший – парк, атракціони. Але тепер просто домашній вечір.
— Мамо, а якщо бабуся зателефонує… Я можу не відповідати? — питає Олежко.
— Можеш.
Він так і робить. А потім обіймає її – міцно, ніби хоче передати все, що не може сказати.
Додому Гліб повертається вже вночі. Олежко спить. Марта сидить у вітальні з книгою, але не читає.
— Може, завтра кудись вийдемо? — пропонує він.
Вона дивиться на нього, і в цьому погляді – все: розчарування, втома, болюче питання: *«Чому твоя мама завжди важливіша за нас?»*
— Ти був потрібен йому сьогодні.
Гліб починає щось пояснювати, але слова його – як пусті пляшки. Вони нічого не змінюють.
**Декілька днів потому**
Свекруха пише: *«У мене день народження. Привезіть Олежка!»*
Марта запитує сина. Він відповідає:
— Мамо… можна я не поїду?
Він каже це тихо, але твердо.
— Вона забула про мене. І ніколи не вибачилася.
Марта погоджується. Вони залишаються вдома – печуть палянички, дивляться мультики.
Вечір. Гліб пише: *«Мати образилася. Каже, більше не запрошуватиме вас»*.
Марта бере телефон і дзвонить свекрусі. Говорить різко, без церемоній:
— Ви образили дитину. Не ви – він забуде вас колись.
Після цього вона відчуває полегшення.
Олежко обіймає її:
— Мамо, ти найкраща.
Вона сміється:
— Як Бетмен?
— Так. Бо захищаєш.
**Мій висновок:** Коли родина перетворюється на театр – де всі грають, але ніхто не відчуває – краще вийти з цього спектаклю. Навіть якщо залишишся в залі один.
