Тарілки з прохололою вечерею так і залишилися на столі. Я дивився на них, та насправді нічого не бачив. Натомість ті самі цифри на годиннику вони зміщувалися, знущаючись, повільно 22:47.
Олена обіцяла повернутися до девятої. Як завжди…
Телефон мовчав.
Я вже не злився.
Все, що ворушилося всередині, вигоріло давно, залишивши лише холодну втому.
Десь за північ у дверному замку дзенькнув ключ.
Я навіть голови не повернув. Сидів на дивані, скрутившись у вовняний плед, дивився у порожнечу.
Привіт, дорогий. Пробач, затрималася на роботі, промовила вона втомленим голосом, намагаючись додати до нього веселу фальш. Олена завжди так говорила, коли брехала.
Вона підійшла, хотіла обійняти й поцілувати у щоку. Я відсторонився інстинктивно майже непомітно, але вона це помітила.
Щось трапилося? спитала вона, знімаючи хустку.
Ти памятаєш, який сьогодні день? голос мій був спокійний, порожній.
Вона на мить застигла, згадуючи.
Середа. А що?
Сьогодні день народження мого батька. Ми мали разом поїхати до нього з тортом. Ти обіцяла.
Обличчя Олени напрочуд швидко змінилося усмішка зникла, на зміну їй прийшли розгубленість і вина.
Ой, Іване, геть забула. Пробач, робота зовсім закрутила. Завтра обовязково подзвоню йому.
Вона зайшла на кухню. Я чув, як вона метушиться біля холодильника, як дзвонить посуд. Олена завжди рятувалася в цій марноті: в шереху чашок і каструль легко було втекти від незручних питань.
Але сьогодні жалю не було. Підвівся, підійшов до дверей кухні.
Олено, з ким ти сьогодні «застрягла» на роботі до одинадцятої?
Вона стримано повернулася, рука з пакетом молока затремтіла:
З відділом. Проект запускаємо новий. Готували презентацію, терміни горять. Ти сам знаєш, як це буває
Знаю, коротко кивнув. А ще знаю, що о третій дня ти телефонуєш й кажеш: «Світлано, я все розумію, але мушу це виправити».
Світлана. Світлана Степанівна її колишня наставниця, на яку вона рівнялася всі три наші роки. Примара зі смаком минулого, що досі жила між нами невидимою стіною.
Олена побіліла.
Ти підслухав?
Мені не треба було підслуховувати. Ти так голосно говорила у ванні, що я чув усе.
Вона поставила молоко, тяжко зітхнула і сіла.
Це не те, що ти подумав
А що ж тоді? у голосі нарешті прорвалися емоції. Що ти вже пів року нервуєш? Що зникаєш вечорами? Що дивишся крізь мене, а не на мене? Ти хочеш повернутися до неї? Скажи мені я витримаю.
Опустивши очі, Олена вивчала руки робочі, вмілі, що ладні сліпити будь-що, але щастя нам ніколи вибудувати не змогли.
Я не хочу до неї повертатися, сказала тихо.
Тоді що? Ти знову разом із нею?
Ні! у її очах було стільки відчаю і, здається, правди, що я сам почав сумніватися у власних підозрах. Іване, чесно, нічого такого.
То що?! Що ти там «виправляєш»?! я майже кричав. Ти вирішуєш її справи? Живеш її проблемами, а не нашими?
Олена мовчала.
Те, що давно жило у мені, вирвалося назовні:
Іди, Олено. Якщо тобі потрібна вона, або ще хтось іди! Вирішуй, справляйся, виправляй минуле. Але мене лиши нарешті в спокої. Більше не можу. І не хочу.
Зібралася йти, але вона стала переді мною:
Нікуди мені йти! Ні Світлани, ні іншої! Я сама собі не можу пояснити, що відбувається! Я намагаюся все виправити!
Вона відвернулася, ковтаючи сльози.
Не говори загадками, ледве прошепотів я.
Ти питаєш, що я виправляю? не витримала Олена. Та себе! Розумієш? Працюю над собою! І нічого не виходить. Ти інший. Ти витриваліший, добріший. Ти вірила в мене. З тобою все мало бути іншим А я знову усе псу Знову забуваю, зникаю, мовчу, бачу, як згасаєш.
Я не шукаю нову людину, тихо сказала вона, боюсь, що все буде знову так само. Я не вмію бути дружиною, не вмію просто жити разом Без драми, без скандалів. Все псується навколо мене. Я ходжу, наче по тонкому льоду, боюся оступитися. А ти Ти ніби гаснеш поряд.
Вона дивилася на мене погляд чесний, але загублений:
Проблема не в тобі. І не в Світлані. Проблема в мені
Я слухав це, і нарешті зрозумів: винна не інша людина. Винна її розгубленість, її страхи. Вона не зрадниця, а просто втомлена, загублена людина, яка не знає, як іти далі.
І що тепер, Олено? спитав я, без тіні докору. Ти це усвідомила і що далі?
Не знаю, зізналася чесно.
Тоді розбирайся із собою. Запишись до психолога, перечитай всі книжки, йди у спортзал або бийся головою об стіну роби що хочеш, тільки перестань чекати, що якась чарівна кнопка все виправить. Її не існує. Є лише праця. Над собою. Йди і роби це. Без мене.
Вийшов із кухні, проминув її в коридорі та вдяг пальто.
—
Двері тихо зачинились. Я залишився сам у тиші, яку зрідка порушував дощ за вікном. Підійшов, подивився у вікно, бачив, як фігура Олени тане у нічній мряці, та відчув важкість, якої не відчував ніколи раніше. Це був тягар прожитих років, які залишилися поруч.
Моя порожнеча перестала бути привидом вона була тут: у непритомній вечері, у моїх руках, які не втримали ані кохання, ані віри.
Я не кинувся за Оленою. Просто взяв пляшку горілки, наповнив чарку, і перше, що зрозумів у цю мить: поки не навчишся бути чесним із собою, поруч ніколи не буде щастя. І жодного разу ще не існувало такої кнопки, яка все здатна виправити. Більше не тікати ось, чого я навчився сьогодні.
