Іди і не повертайся
Йди, чуєш? крізь сльози шепоче Михайлик. Йди і більше ніколи не повертайся! Ніколи.
Тремтячими руками хлопець відчіпляє важкий металевий ланцюг, тягне Лесю до воріт, різко розчиняє хвіртку і намагається випровадити її на шлях.
А вона ж не розуміє, що відбувається.
Невже її проганяють? За що? Адже нічого поганого не робила
Йди, благаю, повторює Михайлик, міцно обіймаючи собаку. Тобі не можна тут залишатися. Зараз він повернеться, і
У цю мить двері хати навстіж розчиняються, і на ґанок зі сокирою в руці вибігає пяний Василь.
*****
Якби люди могли бодай на мить уявити, як важко інколи буває собакам, котрі не з власної вини опинилися на вулиці, напевне, трохи інакше б ставилися до них. Хоча принаймні дивилися б із співчуттям, а не з презирством чи осудом, як це часто буває.
Та звідки людям знати, чого доводиться зазнавати нашим чотириногим друзям? Вони ж мовчки терплять усе, не можуть нічого розповісти, ні на що не поскаржаться. Усе життя всередині, в очах.
Але я розповім вам цю історію. Про любов, зраду і вірність
Почну з того, що Лесю відкинули ще зовсім маленькою. Чим вона так не догодила своєму першому господарю лишилося нерозгаданою загадкою. Можливо, просто зявилася на світ у невдалий час.
Господар не придумав нічого кращого, ніж завезти двомісячне цуценя під найближче село й просто залишити на узбіччі.
Так, просто кинути.
Навіть у село собаку полінувався занести так би, може, хтось і прихистив.
А автівки на трасі літали блискавкою: легковики, маршрутки, фури.
Один невірний крок і все. Мабуть, на це й розраховував господар.
Та навіть якби Лесі й вдалося оминути колесо, без їжі й води довго вона не протрималася б. Загинула б мала
Але того дня їй пощастило.
Бо саме в той день пана безіменного цуцика зустрів Михайлик.
І завдяки цьому вона залишилася живою.
Трапилося це так: того дня тато подарував Михайликові новенького велосипеда, і він, щойно йому виповнилося чотирнадцять, поїхав «обкатувати» подарунок.
Тільки за село не виїжджай! гукнула Катерина, коли син виїхав зі двору. Чуєш, сину?
Добре, мамо весело кричить Михайло у відповідь. Усе буде гаразд!
Та-таки за село Михайлик виїхав. Бо там асфальтова дорога рівна, новенька. Через село їхати самі вибоїни, ні на чому не зручно.
Тож хлопець вирішив прокататися трасою до самого шляху й повернутися додому.
І от вже ось-ось повертає назад аж бачить: на узбіччі носиться з боку в бік мале цуценя. То кидається під автомобіль, то дивом устігає відскочити
Страшно було дивитися.
«Що ж воно там робить?» подумав Михайло, злізаючи з велосипеда.
Обережно поклав «двохколісного» в траву і підбіг до цуцика.
*****
Мам, тату, дивіться кого знайшов! усміхаючись, входить Михайло до хати. Хтось кинув біля дороги. Можна залишити собі? Вона така гарнесенька.
Михайле, ти що, за село виїжджав? обурилася Катерина. Я ж просила тебе!
Мамо, я тільки до траси доїхав і назад Бачиш, недаром поїхав! Якби не підібрав загинула б.
А про себе подумав? зітхнула Катерина. Машину могла й тебе збити
Не буду більше, чесно. Можна цуценя залишити? Доглядатиму, обіцяю! Я давно мріяв про собаку. І в мене сьогодні день народження!
День народження! покрутила головою Катерина. Тобі б добряче всипати за неслухняність.
Михайло міцніше притискує цуцика до себе, боячись, що відберуть.
Кать, ну досить, втручається батько. Від святкового піднесення він і добріший був. Синові чотирнадцять вже хлопчина. Яке ми собі дозволяли у його віці?! Гарний песик! Не дворовий, а породистий майже. Буде хату стерегти. Залишай, синку.
Ну тоді хай буде, всміхнулася Катерина до сина.
Ура! Дякую! Ви найкращі батьки на світі!
Того ж вечора Михайло дав знайді імя Леся.
Спершу вважав, що це хлопчик, але придивившись побачив мила дівчинка. Добра, лагідна. З Михайлом між ними відразу виник звязок особливий.
Він зовсім забув про новий велосипед, і тепер цілими днями бавився з Лесею.
Здавалося, що хороше може ще трапитись, коли все так склалося?
Цуценя врятовано, Михайло щасливий, батьки радіють. Казка?
На жаль, ні
Погане таки сталося. Через пів року.
Почалося з того, що Василь, батько Михайла, втратив роботу І від розпачу почав пити.
Всю заощаджену родиною гривню пропивав.
Жодні вмовляння Катерини (зі сльозами, проханнями) не допомагали. Навпаки він лише дратувався.
Згодом і дружина стала йому в тягар Василь злісно змінювався на очах. Вино зробило його грубим, байдужим
Іноді навіть бив Катерину без причини.
Нема чим закусити, дах тече, цигарки й горілка подорожчали у всьому винна Катерина.
Даремні були пояснення.
Я? Що, я винний? кричав Василь.
Та почати пити його ніхто не змушував. Можна було пошукати іншу роботу і в місті. Синові ж до університету готуватися, а це гроші потрібні.
Але Василь не хотів нічого змінювати. У селі, як завод закрився, нормальної роботи не стало.
Катю! Де ти горілку поділа? кричить зранку Василь.
Катерина намагається зупинити чоловіка все марно; тільки гірше собі робить.
Ледь що і сварка. Заховає пляшку ще й стусанів зазнає. Василь немов дикий звір ставав.
Катерина суворо забороняла синові втручатися. Щоб і йому не перепало рука у Василя важка.
У такі хвилини Михайло йшов до Лесі.
Гладив її по голові, мовчав і дивився в бік хати, де лаялися батьки.
А Леся обережно облизувала Михайликові мокрі щоки. Підтримувала, як тільки могла.
І сама теж поглядала в той бік.
Якось під гарячу руку дістав і сам Михайлик.
Катерина пішла до магазину, а він грався з Лесею у дворі.
Василь покликав сина до себе та як тріснув по голові, потім ще раз Михайло спершу терпів, а потім закричав і намагався вирвати руку, але не вийшло.
І тут Леся завжди така спокійна! раптом загавкала на Василя так люто, що той розгубився.
Михайлу вдалося висмикнути руку. А тато, кричучи «Вбю!», хитаючись, подався у хату.
Хлопець збагнув: зараз повернеться, та ще й з чимось важким…
Що ж йому робити?
Іди, чуєш? зі сльозами на очах шепоче Михайло. Іди, і не повертайся!
Тремтячими руками знімає ланцюг, тягне Лесю до воріт і відчиняє хвіртку.
Собака не розуміє за що?
Іди, благаю, обіймає їй шию Михайло. Тобі тут не можна залишатися. Батько зараз повернеться і
В ту ж мить розчинилися двері, і на ґанок зі сокирою вибіг Василь.
Михайле! реве злий голос. Ти навіщо собаку відчепив?
Тату, не треба, стривожено каже Михайло, відступаючи.
І було так страшно, що хотілося втікати з собакою, та
Хлопець не міг залишити маму наодинці.
Що не треба?! гундосить Василь, впявшись скляними очима в сина і собаку.
Не чіпай її, тату. Іди проспись. Ти на людину не схожий
Оце так?! Без дозволу батькові грубити?! Я з нею розберуся, а тоді й тебе навчу поваги до старших!
Василь важко ступає до хлопця, ледь не падає, але встигає вчепитися у стовп і рушає далі.
Веди її сюди!
Васю, не треба! благає Катерина, повертаючись із магазину. Вона ж мала зовсім! Ти вбєш її!
Не «Васю» тут мені! Пес повинен знати місце! Михайле, веди сюди!
Чекати не можна.
Михайло різко повертається до Лесі, дивиться їй в очі, цілує у чорний вологий ніс і сильно штовхає до шляху:
Іди!!! Йди негайно! Пробач нас Пробач, Лесю. Я не хотів, щоб так сталося
Ох ти ж!.. розлючено заревів Василь, зрозумівши, що син відпускає собаку.
Леся востаннє глянула на Михайла й побігла в бік лісу.
Тільки там було де заховатися.
«Не повертайся, Лесю, інакше він тебе вбє!» голосно кричав їй услід Михайлик.
Що було далі Леся вже не бачила.
Лише сподівалася, що з її коханою людиною і його мамою все буде добре.
*****
Від того моменту минуло
ні, не місяць чи рік.
Сім років минуло відтоді. Сім довгих років Леся жила в надії на диво.
Вірила, що колись побачить Михайла знову.
Та з кожним роком надії танули. Адже і Михайла, і Катерини вже давно не було в селі.
До рідного села Леся повернулась лише через пів року по втечі і то з обережності.
Обережно підбігла до хвіртки, що була прочинена, штовхнула її лапою та ледве прочинилась зі скрипом
А за нею згарище. Хати більше не було, нікого.
Ні Михайла, ні Катерини, ні Василя його Леся бачити й не бажала.
Ще рази три приходила, та нікого не зустріла.
Здавалося, вони виїхали надовго.
Та де Леся не знала.
Лише розуміла: їм нема куди повертатися. І їй нема ні дому, ні власної родини…
Майже рік вона блукала від одного села до іншого, ніде довго не затримуючись.
Тоді якось на трасі біля того самого рідного села її підібрав дідусь файна така людина з сивим волоссям і густою бородою:
Заблукала, га? сміється. До мене підеш жити?
Леся пішла. Бо іншого виходу не було.
Дід виявився Микола Петровичем. Любив випити, та був добрий. Корму не жалів бульйони, каші, цукрові кісточки.
І ще брав на роботу з собою він був нічним сторожем.
На цвинтарі
Спершу було страшно серед людських могил, та з часом призвичаїлася.
До Миколи Петровича теж звикла.
Своєю його не вважала а другом у нещасті.
Коли він напивався не дратувався, а розповідав Лесі свої біди: як дружина покинула, донька не визнає, називає невдахою.
Леся у такі миті лягала поруч і слухала, як уважний друг.
Якось під час вечірнього обходу Леся натрапила на могилу Василя.
Спершу не повірила: людина давно похована, а запах відчувається
Чого зависла? спитав Микола Петрович. А, це ж Василь той, що у власній хаті згорів.
Леся здивовано дивиться на старого.
Було таке жінка з сином у місто виїхали, а він пив, поки не загинув. Дурна смерть
Хоч люди й казали заслужено.
Майже пять років прожила Леся з цвинтарним сторожем.
А потім і він помер.
І знову лишилася сама.
Куди ж іти вже не цуценя, старша. Ніхто не прихистить.
Тож і вирішила залишитися на кладовищі.
Тут і їсти чогось знайти можна, і безпечно.
І вирішила хай ця земля, хоч і людська, стане їй останнім прихистком.
Та все сталося по-іншому
Коли випав перший сніг, як завжди, Леся робила «обхід» і почула чужі голоси. На цвинтарі у вихідні рідко хто буває а тут і чоловічий, і жіночий.
Стояли вони біля могили Василя.
Лесі стало цікаво хто ж це прийшов?
Я ж казав, Оксанко, що не треба було їхати на могилу до батька. Навіщо мені це? Я його не визнаю через усе пережите. Чому маю пробачати? За те, що поховав мою маму раніше часу?
Мусиш, Мишку Пробачи і відпусти. Тільки так від нічних жахів позбудешся. Я певна: щойно пробачиш, усе налагодиться. Якою б людиною не був тато він твій батько.
Звідки знаєш?
Бабуся говорила: пробач і всім стане легше. І тобі, і йому
Ну Можливо, ти маєш рацію.
Михайло глянув на могилу, зітхнув, потім вирівняв брови і сказав:
Я прощаю тебе, тату. Від себе, від мами і від Лесі. Шкода лишень, що через тебе мені довелося вигнати найкращого друга. Сподіваюсь, із нею все гаразд.
Увесь цей час Леся тихо стояла позаду Михайла й не вірила власним очам.
Це ж він! Її Михайлик!
Так, минуло багато літ. Він виріс, став мужнім. Але вона впізнала його одразу.
Чи впізнає він її?
І от Михайло, ніби відчувши погляд, озирається. Застигає
Миш, що з тобою? питає Оксанка. Привидів злякався?
Не привид, а собака каже замислено.
І що? На цвинтарі часто ті собаки. Лякаєшся?
Мені здається я десь її вже бачив Почекай це ж
Він робить кілька кроків до Лесі.
Стає за пять метрів, вагається.
Тоді ще ближче.
Леся махає хвостом і теж іде до нього.
І ось вони нарешті кидаються одне до одного.
Оксанка не встигає оговтатися а Михайло вже на коліні, обіймає Лесю, яку не бачив цілих сім років. А вона лиже йому щоки, ніс і підборіддя
Збулася її собача мрія. Вона дочекалася улюбленого друга.
*****
Михайло забрав Лесю до себе. Вона швидко здружилася з Оксанкою.
І зажили вони всі разом.
Спочатку утрьох, потім у чотирьох (якось Леся підкинула додому кошеня всі вирішили лишити), потім у пятьох.
Зявився й людський малюк Никитка.
За якийсь час Михайло відновив рідну хату в селі, і щоліта сімя знову приїжджала туди.
І хоч через які страждання пройшли і Михайло, і Леся, вони стали по-справжньому щасливі.
