Олеже, багажник відчинився! Зупини машину, швидко! вигукнула Оксана, вже розуміючи, що все втрачене… Речі падали з багажника просто на дорогу, а ті, хто їхав позаду, мабуть, навіть і не помітили цього.
І подарунки, і гостинці, які вони купували та збирали двомісяцями! І баночка домашньої чорної ікри, і підкопчена севрюга, і дорога шинка, і те все інше, що дозволяли собі лише на найважливіші свята. Сумки з делікатесами та подарунками акуратно клали зверху, аби не притислись. Навезли всього вдосталь їхали на Різдвяні свята до села, до Олегової бабусі.
На трасі була тягнучка, всі ринули з міста. Машини рухались щільно одна за одною. Зупинитися одразу було складно, тож усе, що випало, зникло назавжди.
Діти, що їхали ззаду, побачивши схвильовану маму, почали плакати. Оксана їх заспокоїла, а Олег, прикривши машину біля узбіччя, зупинивсь. Бракнуло надії: раптом частина речей впала на обочину? Пройшли вздовж дороги усе марно. Шукати безглуздо, час тільки відбирає.
Оксанко, не засмучуйся, що сталося того не повернути, лагідно мовив Олег, помітивши її сльози, Крам то не головне. На те світ стоїть, обійдемось. Гроші ще заробимо, інше купимо, якщо треба. А зараз ходімо до машини, бо ніч надворі, сніг січе, а шлях непростий.
Оксана мовчала всю дорогу. Сварити Олега? Та стара в них Жигулі, ламкий той замок на багажнику… В голові крутилися образливі думки, сльози котилися мимоволі. Стільки економила, себе у всьому обмежувала, а все зникло в одну мить! Особливо боліло через подарунок бабусі пухнастий вовняний плед, білий як сніг, також був там
До рідного села приїхали вже глибоко за північ. Думали, бабуся Ганна вже спить. Але ліхтар над ґанком ще світив яскраво, а на зустріч вже бігла бабуся з сусідкою Тетяною.
Дочекалися, слава Богу! вигукнула Ганна і всіх міцно обійняла. Оксаночко, Олежку, ну і добре, а ми вже не знали, де думками вас шукати! Діти мої рідненькі, ну ось ви, всі разом.
Та все добре, чого так переживали? Олег пригорнув бабусю. Заходьмо в дім, сніжить, ти лише шалик накинула
Бабуся змахнула рукою: Я сьогодні, знаєш, як відчула: щось сталося. Сиділа вдень, трішки задрімала, й наснився мені сон ваша машина, і біда. Так на душі гірко стало. Розповіла Тетяні, а та каже: “Треба молитись”. Ото ми з нею і молились весь вечір, і до Миколая Чудотворця звертались, щоб Господь вас уберіг та допоміг додому дістатися. Не знали, чим віддячити, аби лише всі живі й здорові!
Бабусю, головне всі разом і з тобою, Оксана пошепки відповіла. А якщо хтось знайшов наші гостинці, нехай їм буде на радість. Мабуть, вони більше потребували, ніж ми.
Свято зустрічали дружною сімєю: своя запашна картопелька, мариновані помідори, огірочки, шуба, печена качка й знамениті пиріжки від бабусі. Діти Остапчик і Лілея цілий вечір слідили за каструлею, тягли теплі пиріжки по одному. Вдень катались з сусідськими малюками з гірки, а опівночі всі чекали на Миколая, який мав під ялинку покласти подарунки.
Ганна сміялась, обіймала правнуків і раділа: більше нічого людині не треба, ніж коли всі у зборі.
А шість кілометрів далі в забутому хуторі, де було всього три будинки, сиділи за маленьким столом дві старенькі сестри Орися і Євгенія, та їхній сусід Петро. Доживали вони віку, хто як міг літом в городі працювали, а взимку люди літні, самотні, тішились по-малому.
Але трималися разом легше. Петро зрання ще ялинку притягнув, а ось обід наготували, хто що зміг. Підійшов Петро після того до лісу, щоб дров нарубати, і раптом у заметі побачив якусь сумку.
Витяг дивується: а там усякої всячини! І ікра, і севрюга, мясо різне, і на дні мякий плед, білий, пухнастий, наче сніг! Озирнувся ні душі. Взяв сумку на санки й додому привіз. Плед розстелив перед сестрами, затопив піч, стали вечеряти.
Я й не думала, що колись таку розкіш в житті побачу, дивувалась Євгенія.
Оце Господь нас згадав, усміхнулась Орися.
Бачите, може, хтось втратив, щоб нам допомогти, а Господь дає кожному по потребі, зауважив Петро.
Не варто шкодувати за втраченим. Інколи життя повертає нам найдорожче через добрі справи, віру й терпіння. Головне берегти тих, хто поруч, та вірити: все, що стається, не даремно.
