**Ім’я, що змінило все**
— Рідненька моя, біднесенька дівчинко… — шепотіла крізь сльози Оксана, притискаючи до грудей свою новонароджену донечку. — Я вже знаю, яку жіночу долю тобі судилося нести…
Маля жадібно тягнулася до материнської груди, інколи морщилася — сльози крапали їй на щічки, але голод перемагав. Оксана навіть не помічала цього — її душу роздирали спогади, тривоги та ця проклята родинна печать самотності.
У палату увійшла медсестра у білому халаті і суворо глянула на молоду маму.
— Знову сльозу розводите? Ще й дитину в них потопите. Що трапилося? Дівчинка здорова, молока в тебе повно, а сама сидиш, ніби на поминках. Годі ридати — радій.
Оксана зразу ж отямилася, наче прокинулася. Посміхнулася незрозуміло кому — малечі чи медсестрі — і тихо промовила:
— Я рада, справді… Просто боюся, що й вона повторить долю всіх жінок у нашому роду. Всі ми народжували самотужки, всі — одні. Я сподівалася, що якщо хлопчик народиться, то хоча б на ньому цей порочний коло перерветься… А знову дівчинка…
— Та бачиш сама, гарна ти мати, — м’якше сказала медсестра. — Тільки не вішай на свою крихітку родинне прокляття. Як назвеш човен — так він і попливе. Вже придумала їй ім’я?
Оксана опустила очі:
— Мама з бабусею наполягають — Марійка. Усі у нас — Маруськи, Марійки, Манечки… А я недавно прочитала, що це ім’я може означати й «відкинута». Не хочу. Назву її Соломією. Нехай буде Соломійка. Нехай хоча б у неї життя буде іншим…
— От і добре, — кивнула медсестра. — Солодке ім’я — солодке життя.
Соломійка росла справжньою козачкою. Міцна, наполеглива, впевнена. У школі — перша, у класі — ватажок. Хоч і зовсім не відповідала бабусиним уявленням про «дівчину на відданні» — широкі плечі, вузькі стегна, хода й манери хлопця. Дружила переважно з хлопчаками, носилися в штанях та кросівках.
— Соломійко, ну ж бо не хлопець же ти! — нарікала бабуся Палажка. — Он у шафі сукні — цілий магазин. А ти все — майки та джинси. Де жіночність? Де коса до пояса?
— Та годі вже мені докучати! — відмахувалася Соломія. — Головне, кого я виберу, а не хто вибере мене.
— Не спались би ти від своєї впевненості, донечко, — шепотіла Оксана. — Життя ж не завжди підлаштовується під наші бажання.
І ось у випускному класі Соломія закохалася. У кого б ви думали? У тихого, сором’язливого очкарика Мишку із паралельного. На шкільній дискотеці він ховався біля стіни, немов хотів сказати: «я тут випадково». Соломія підійшла, взяла його за руку й запросила на танець. Йому нічого не лишалося, як погодитися. З того дня вони були нерозлучні.
Після школи вступили разом у університет, а на третьому курсі Соломія, не чекаючи натяків, сама зробила пропозицію.
— Ну скільки можна зустрічатися? — сказала вона Мишкові. — Годі тягнути — весілля буде.
Мишко був щасливий. Він звик, що Соломія вирішує, а він погоджується. Його батьки були в захваті, як і Оксанина родина — адже якщо хто й міг розірвати родову самотність, то це Соломійка.
На п’ятому курсі народився син. Соломія пішла у декрет, а Мишкові запропонували залишитися в університеті викладачем. Усе йшло ідеально… доки Соломія не відчула зміни.
Чоловік почав затримуватися, насуплюватися, віддалятися. А одного разу взагалі перестав говорити — ні про студентів, ні про дисертацію. І все частіше посилався на втому. Соломія все зрозуміла. І вирішила діяти.
Секретарка декана — давня подруга — прошепотіла: у Мишка роман із Яринкою Парасюк, блідою студенткою, яку в університеті звали «недоторканою у окулярах». Соломія не роздумувала. Зустріла Яринку біля гуртожитку, вдарила пару разів на очах у всіх — і та, з вирваним волоссям, зникла надовго.
Розмова з Мишком була короткою — спочатку синяк під оком, потім ще один.
— Я… просто хотів допомогти… як тоді ти мені, — лепетав вiн, сидячи на підлозі.
— Якщо ще комусь «допомагатимеш», — прошипіла Соломія, — я тобі дещо відріжу. І не пожалію.
З того часу Мишко ходив по ниточці. Більше не ризикував — знав: із Соломійкою жартувати не варто. Її бідненька донечка, якій у пологовому передрікали повторення жіночої долі, зуміла не лише розірвати ланцюг самотності, а й побудувати сім’ю, де сама стала центром — опорою, захистом і… Солодощами.
**Життєвий урок:** Іноді доля не підкориться — її треба взяти в руки. Ім’я — лише звук, а сила — у характері.
