**Нове життя, нова родина**
Варвара вийшла з лікарні щаслива вона стане матірю. Додому йшла швидко, хотіла швидше зробити чоловікові сюрприз. Тарас був удома, тільки-но повернувся з ночної зміни. Зазвичай у такі дні він спав до обіду, але сьогодні вже прокинувся. Варя спеціально взяла вихідний, щоб сходити до лікаря.
Але сюрприз чекав на неї саму. Відчинивши двері ключем, вона побачила в передпокої жіночу сумку на полиці.
Що це? неприємно здивувалась вона. Чия?
Двері у спальню відчиняти не хотілося було страшно. Але вона вже здогадувалась, що побачить. Незнайома жінка лежала на її місці, а поруч її Тарас. Можливо, від виразу Варвариного обличчя, а може, від несподіванки, та жінка швидко промайнула повз неї й вибігла з квартири. А чоловік не поспішаючи встав і одягнувся.
Береш свій чемодан, складаєш речі й марш за своєю пасією, різко сказала Варвара й вийшла.
Було їй так погано, як ніколи. Потім швидка, лікарня, і вердикт лікаря:
Дитину ви втратили.
Повернулась додому, де замість чоловіка чекали тиша та безлад після сварки. Оговтавшись, вирішила почати все з чистого аркуша. Першим ділом розлучення. Тарас після того дня не зявлявся, побачились лише в суді. Він дивився провинувато, але мовчав.
Місяці минали, і ось минуло півтора роки після розлучення. На чоловіків Варвара не дивилась, хоч і було їй лише двадцять сім. Навіть колеги казали:
Варю, ти ніби нежива. Життя ж триває.
Не знаю Наче щось у мені зламалось, відповідала вона.
Подивись на Олега, радили дівчата. Думаєш, він випадково тебе підвозить? Добрий хлопець.
Варвара придивилась, і незабаром вони з Олегом вже гуляли разом. Незабаром він зробив пропозицію:
Давай одружимось, Варю. І не доведеться провожати тебе разом додому повертатимемось.
Після весілля так і було: разом на роботу, разом додому. Вечорами обідали, інколи гуляли. Варвара мріяла про дитину, але вагітність не наставала.
Одного разу вона з колегами поїхала до дитбудинку їхня фірма була спонсором. Там вона помітила дівчинку років чотирьох сумний погляд не давав спокою.
Олеже, давай візьмемо дитину з дитбудинку. Очі у тих діточок такі надійні, сказала вона чоловікові.
Варю, усіх не забереш, відповів він.
Хоч би одну врятувати це вже щастя.
Ти дійсно цього хочеш?
Так. Там дівчинка Віка. Гарненька та сумна.
Олег здивувався, але погодився. Віка з народження виросла в дитбудинку мати від неї відмовилась. Варвара поговорила з директоркою, Софією Леонідівною.
Ви впевнені? Може, варто ще подумати? Удочеріння не замінить вам втрачену дитину.
Але Варвара вже бачила перед собою лише Віку ту, що сиділа у дворі з мякою іграшкою в руках.
Згодом Віка стала їхньою донькою. Варвара була щаслива, дивлячись на неї не як на заміну, а як на свою дитину. Віка теж раділа у неї зявились мама й тато. Хоча тато, здавалося, ставав усе холоднішим. А одного разу раптом сказав:
Варю, це помилка. Я не можу прийняти чужу дитину. Хочу свою. Давай повернемо її.
Для Варвари це був удар.
Дитина не річ. Віка наша донька.
Твоя, не моя. Вибирай: або я, або вона.
Вибору нема. Віка моя дитина.
Незабаром вони розлучились. Варвара з Вікою повернулись у свою стару квартиру. Одного разу біля підїзду їх зустрів Тарас.
Варю, слава Богу, я тебе шукав.
Що тобі потрібно?
Хочу все повернути. Пробач мене.
Ні, Тарасе. Нам треба йти.
Він крикнув вслід:
Мій номер той самий. Я завжди готовий допомогти.
Варвару не полишала думка про десятирічну Таню, яку вона знов побачила в дитбудинку.
Хотілося б і її врятувати
Але як? Вона ж сама в розлученні.
Тоді вона згадала слова Тараса.
А раптом?
Вона дістала телефон.
Привіт, треба поговорити.
Незабаром Тарас сидів на її кухні.
Ти хочеш, щоб я допоміг удочерити Таню?
Ні, якщо не хочеш
Як не хочу? Я все осознав. Хочу, щоб у нас була справжня родина.
Нового року залишалось кілька годин. Віка й Таня разом із Тарасом вже прикрасили ялинку. З кухні линув запах святкової вечері.
Мамо, коли вже ставити тарілки? нетерпляче питали дівчатка.
Зараз, дочурки.
Тарас дивився на них і думав:
Яке щастя мати родину.
Цей Новий рік був для них початком нового життя. Попереду труднощі, надії, але вони справляться. Бо тепер разом.
