— Оленко, яку тобі вергуночку — з м’ясом, із сиром чи, може, з вишнями?
— Ма-амо, із сиром хочу!
— Гаразд, серденько, зараз куплю.
Продавчиня у пекарні біля вокзалу поклала вергуночку у прозорий пакетик. На дворі падав густий сніг, вечір здіймався над містом, як темна хустка. Мати з сином йшли через завіяний сквер, де гілки дерев схилялися під білими шапками, а повітря було тихе, морозне, немов кришталеве.
— Ма-амо…
— Що знову?
— Не смачно! Тепер хочу з м’ясом!
— Ох, Олежку! Та я ж питала! Зіпсувала тебе зовсім! — зідхнула жінка.
Хлопчик з досадою вихопив руку й кинув невдалу вергуночку. Вона пролетіла повітряною дугою й упала під розлогу ялину, обвиту крижаним мереживом. У шелесті хуртовини лунала тиха, безнадійна журба.
А в цієї вергуночки була своя історія. Довга, працьовита, справжня.
Почалося все влітку, на просторах під Житомиром. Під золотим сонцем, серед бескетів пшениці, дрібне зернятко дозрівало в налитому теплом колосі. Потім — жнива, комбайн, борошномельний цех, мішки з мукою, довга дорога до пекарні на провулку Калиновому. Там, де тісто м’яли теплими руками, де пекар із потрушеними долонями щедро сипав сир з часником і згортав шар за шаром.
Вергуночка вийшла з печі рум’яною, масляною, пахучею. Вся пройнята турботою. Але… не доля. Людський каприз обірвав її шлях, і тепер вона лежала в снігу, замерзаючи, перетворюючись на безлику кірку. Стільки праці, стільки добра — і все намарно?
Рудий був дворовим котом. Не підвалом жив, не квартирою, а вітром і снігом. Рудий, в міру кудлатий, з очима, наче весняна трава, він славився місцевим довгожителем — чотири роки на вулиці! Дід дворовий. Жив біля п’ятого під’їзду, де тітоньки щодня виносили йому їжу.
Хатнім котом Рудий бути не міг. Він пробував. Його одного разу прихистила родина з третього поверху. Але Рудий розбивав горщики, галасував уночі, ганявся за відблисками. Не вміє він жити у клітці. Душа — вільна.
А потім сталося жахливе. У двір заїхав чоловік з гігантським псом. Косматий звір із скаженими очима. І той чоловік, наче навмисне, нацькував його на Рудого. Гонитва крізь сугроби, між машинами, по обледенілих брилах тротуару. Рудий встиг. Взлетів на дерево і — вище, ще вище, поки серце не стало б’тися, як птах у пастці.
Але вниз — не вмів. Гілка під лапами — тонка, а жах паралізує. Кликав він, кликав тітоньок. Перший день — метушилися вони внизу, з валерьянкою, з дзвінками до рятувальників: «Зніміть кота, сам не злізе!»
— Злізе! — відповідали по телефону. — Сам упаде.
Другий день. Завірюха. Люди зникли. Рудий їв сніг. Гриз тонкі гілочки від голоду. Ніч — як вічність. Сніг приліплювався до шерсті, перетворюючи його на крижаний ком. Третій день — вже не кликав. Тільки сидів. Мовчки, безсилий. Холод у кістках, лапи синє, серце б’ється уривчасто. Він губив себе.
А на четвертий день сталося те, що неминуче: лапи розжалися. І Рудий, немов осіннє листя, полетів униз. Кружляючи, збиваючи снігові пластівці, він упав у сугроб, зарився в нього, затремтів і… не зміг підвестися. Пащя розкрилася — не міг ніякнути. Кінець?
Але раптом. Запах. Врізався в ніздрі, як промінь у пітьмі. Їжа.
Він розкрив очі. Перед самим носом, на снігу — вона. Вергуночка. Ще тепла в середині, змерзла зверху, але пахуча, смачна, життєва. Надкушена дитячими зубами, але все ще їстівна.
Рудий усією душею кинувся. Вчепився зубами, рвав, жував, не вірячи власному щастю. Він їв, як ніколи. Цей шматок тіста, масла й сиру, що пройшов шлях від поля до смітника, став для нього — порятунком. Другим шансом. Дарунком з небес.
Кіт підвівся. Озирнувся. Хуртовина вила, але в тілі пробудилося тепло. Він струсив сніг і риссю побіг до під’їзду. До того самого, де жили тітоньки.
— Руд-дю! Господи! Дивіться, живий! — скрикнула тітка Галя, вибігаючи на ґанок.
— Рудю! А ми дзвонили, і просили, і чекали! Рятувальники не приїхали! А він сам упав, дурник наш!
Тітоньки оточили його, ніби соняшне коло. Хтось розчинив двері, хтось приніс теплий плед. А Рудий… увійшов у дім. І цього разу не галасував. Він ляг у кутку. Грівся. Переживав свою вергуночку.
А десь там, у затишній пекарні, у цю ж мить у піч закладали нову порцію вергуночок. І одна з них, можливо, колись знову врятує чиєсь життя.
Кінець — це лише початок. Особливо якщо ти кіт. І особливо якщо тобі випала вергуночка.
