Сон самотніх сердець
Пеля Нового року мешканки будинку літніх людей у маленькому містечку під Карпатами чекали на своїх дітей, тримаючись за останню надію. Ті, хто не міг ходити, слухали оповідки тих, що визирали у вікна, намагаючись впізнати рідні обриси. Та сніг завалив стежку до воріт, і жодна душа не звернула з розчищеної головної дороги до притулку. Двір потонув у заметах, ніби нікому не було справи до самотніх старень.
У Ганни Сергіївни був син, про якого вона розповідала з гордістю, хоч і з легким докором перед подругами. Її Андрій був успішним архітектором, невістка — бухгалтеркою у великій фірмі, а онук уже закінчував університет. Ідеальна родина, про яку інші могли лише мріяти. У подруг же діти були хто в небутті, хто у гулянках, а хто й зовсім зник безвісти. Ганна ніби соромилася свого щастя, але в глибині душі тримала надію, що Андрій про неї не забуде.
Ввечері стареньки збиралися у спільній кімнаті й, щоб пам’ять не вгасала, переказували одна одній історії свого життя. Повторювали старі байки, чіпляючись за спогади, як за рятувальне коло.
Ганна в перші дні в притулку розповіла подрузі Марії, що народилася у глухому гуцульському селі. Кілька років тому син умовив її покинути рідну хату. Обіцяв турботу, затишну кімнату у своїй квартирі. Чоловік Ганни, небіжчик, не хотів їхати, бурчав, що місто — не для них, та здався. Андрій, знаючи, що батько — ветеран Другої світової, побачив у цьому вигоду. Прописав його у місті, і незабаром родина отримала просторину трикімнатну квартиру. Невістка, Оксана, не стримувала сліз радості — до того вони тіснилися у малесенькій комуналці.
Але через рік чоловік Ганни помер. Вона залишилася сама, і горе так підкосило її, що стався інсульт. Ледь вижила, почала ходити, але догляд за нею став тягарем для родини. Оксана все частіше злилася, гримала дверима, а то й кричала на Андрія. Ганна все чула й, не в силах терпіти сварки, сама попросила сина: «Відвези мене в притул, не хочу, щоб ви через мене сварились». Андрій мовчки кивнув, і незабаром Ганна опинилася в будинку літніх людей.
У Марії було своє горе. Її син, Богдан, був доброю людиною, але життя його пішло під укіс. Він сидів у в’язниці, але перед Новим роком мав вийти на волю. Марія чекала його, як чекають дива. Вона розповідала, що винна у всьому — його дружина, Наталка. Та працювала у продуктовому магазині й носила додому то ковбасу, то сир, а потім і пляшки з горілкою. Спочатку пили «для настрою», але незабаром це стало їхнім життям. Наталку звільнили з роботи, і вони з Богданом почали красти. Спочатку обібрали дім Марії, потім добралися до сусідів. Коли у старушки віднялися ноги, вона не витримала й попросилася в притул, щоб не бачити, як син котиться у прірву.
Богдан потрапив за грати, але у листах клявся матері, що виправиться, почБогдан вийшов на волю, але прийшов до матері не на світанку, як обіцяв, а вночі, коли в притулку вже ніхто не чекав, і Марія, почувши його кроки, спершу подумала, що це вітер б’є гілкою об вікно.
