**Щоденниковий запис**
За вікном мелькали вогні київських авто, люди поспішали по своїх справах, а я, Олексій Шевченко, залишився наодинці зі своїми думками. Сьогодні особливо важко, хоч зовні нічого не видає мого стану.
Думав про Оксану. Наші стосунки тривали вже кілька років, і здавалося, що все ідеально. Я робив усе для її щастя: купував дорогі подарунки, влаштовував романтичні вечері, був уважним. Але останнім часом дещо змінилося. Вона стала віддаленою, мовчазною, наші розмови — коротшими.
Намагався зрозуміти: чи то я провинився? Чи втомила її моя турбота? Відповіді не знаходив, і це пригнічувало.
Згадав наш перший день. Це була вечірка, де я зазвичай проводив вільний час. Оксана вразила мене з першого погляду — красива, впевнена, не схожа на інших. В неї були свої погляди, інтереси, я захотів дізнатися її ближче. Незабаром ми почали зустрічатися.
Спочатку було чудово: разом подорожували, відвідували заходи. Я насолоджувався кожною хвилиною поруч із нею, вірив, що ми на правильному шляху. Але потім помітив зміни: вона рідше посміхалася, ігнорувала дзвінки. Іноді здавалося, що я їй просто заважаю.
Це було болюче, але я приховував емоції. Продовжував намагатися повернути минуле, але кожна спроба поговорити закінчувалася її відмовою: «Не зараз», «Я втомилася».
Сьогодні — особливо важко. Вона знову пішла з подругами, кинувши мене на самоті. Розумію, що кожному потрібен простір, але серце ніяково стискається. Відчуваю, що втрачаю її, але зупинити це не знаю як.
Колючі думки не дають спокою. Люблю її, хочу, щоб була щасливою, але, мабуть, мої зусилля даремні. Та все одно вірю, що колись вона розговориться, розкриє душу… Поки що лишається чекати.
—
**Її думки**
Оксана сиділа в кав’ярні, навколо шумів вечірній Київ. Поруч міг бути Олексій — ідеальний, начебто, хлопець: гарний, розумний, турботливий. Мрія будь-якої дівчини. Але чому вона почувалася нещасною?
Все почалося роки тому, коли вони познайомились на вечірці. Він вразив її впевненістю, вмів подати себе. Те, що така людина обрав саме її, тоді додавало впевненості.
Згадала їхній перший погляд крізь натовп. Вона думала, що кохання — це спалах, пристрасть. Але з Олексієм все було спокійно, розмірено. Вони почали зустрічатися, він оточував її турботою, дарував подарунки, планував подорожі. Все логічно. Але де ж ті емоції?
Його повага, допомога у побуті — ці якості вона цінувала. Вірила, що кохання прийде з часом. Але замість нього з’явилося роздратування. Кожен його жест тепер здавався нав’язливим, навіть посмішка дратувала.
А найгірше — вона порівнювала його з іншим. З Юрком. Другом дитинства, кумедним, незграбним, який завжди потрапляв у смішні історії. Вважала його просто другом, але саме він тепер не виходив із думок. Їхні довгі розмови, сміх, підтримка… Юрко любив її роками, але вона не бачила цього.
Останні дні були кошмаром. Олексій став невиносимим. Його турбота перетворилася на тиск. Вона знала, що має поговорити, пояснити, що вони зайшли в глухий кут. Але соромилась зізнатися у своїх почуттях до іншого.
Сльози покотилися по щоках. Вона витерла їх, не хочучи привертати увагу. Ненавиділа себе за плутанину, за те, що не розгледіла справжні емоції. Але треба було знайти сили все виправити.
Підвелася зі столика. Попереду — важка розмова з Олексієм. Після неї життя зміниться назавжди. Але, можливо, саме це стане першим кроком до того щастя, яке вона не помітила так довго…
