Старенький продуктовий магазин на околиці Кропивницького був улюбленим місцем місцевих: смачна кулінарія, щирі порції, теплі продавчині. Оксана Василівна працювала там уже п’ятнадцять років — спочатку за касою, потім завідувачкою відділу. Все знала, все пам’ятала — кому скільки голубців, кого не забути про гречану кашу, а кому насипати щедро, «по-людськи».
Того дня вона поспішала з підсобки з палетою вареників. Щойно поставила їх у вітрину, як погляд зачепив знайому постать — високий чоловік у потертому пальті, з сумом в очах, стояв біля прилавку і ніби когось шукав.
Оксана швидко підійшла:
— Якщо ви шукаєте Марійку, вона захворіла. Повернеться через тиждень. Вам, як завжди — котлети та реберця?
Чоловік здивувався:
— Ви навіть пам’ятаєте, що я зазвичай беру?
— Звісно. Ви ж наш постійний покупець, — почервоніла Оксана.
Він зніяковів, але раптом тихо додав:
— Я завжди хотів потрапити саме до вас, Оксано, а все до Марійки. Навіть прикро.
— А ви звідки знаєте, як мене звати?
— Та у вас на бейджику написано.
Ззаду роздратовано почувся голос Ганни Степанівни:
— Чоловіче! Не затримуйте чергу! За вами вже десять людей!
Він здригнувся:
— Вибачте. Домашні котлетки, будь ласка…
І вже тихіше, дивлячись прямо в очі:
— Може, колись мені справжні домашні котлети приготує добра жінка. Вибачте, Оксано, у вас перстня нема… якщо ви не заміжня — можна вас провести після зміни? Я тут, через дорогу, сам живу.
Оксана ледве кивнула і передала йому пакет. У грудях калатало серце — немов у юності.
— Значить, до вечора, — посміхнувся він. — А мене, до речі, Богданом звати.
Весь день Оксана немов літала. Навіть Ганна помітила:
— Оксанко, ти не занедужала? Щоки червоні, як у дівчини на побачення!
— Все гаразд, Ганнусю, просто настрій чудовий.
Наприкінці зміни вона підфарбувала губи, зав’язала хустку і вийшла з магазину. Богдан уже чекав.
— Підемо пройтися? Може, у кіно?
Погода була мокрою, сніг лип до вій. Вони йшли по скверу, тихо розмовляючи, немов сто років знали одне одного. У якийсь момент він запропонував:
— Оксанко, підемо до мене? Чаю поп’ємо, зігріємось. Я ж поруч живу.
— Та якось… ми ж майже не знайомі…
— Як не знайомі? Я тебе вже рік спостерігаю. Ходжу, милуюся, як ти працюєш. Добра ти, щира. З бабусями ласкава, з дітьми привітна. Я тебе ніби давно знаю. А ти мене — хіба не впізнаєш?
Вона усміхнулася:
— Гаразд, Богдане. Ходімо, а то й справді — промокла наскрізь.
У його квартирі було просто, але затишно. Він зняв з неї пальто, поставив сушитися черевики, заварив чай з лимоном, дістав пряники.
Коли на вулиці почалася справді люта завірюха, він раптом запропонував:
— Залишайся. Я собі на кухні постялю. Куди ти зараз підеш?
Оксана оглянулася — тепло, спокійно, і серце підказувало: не треба втікати.
— Добре, залишаюсь…
Вона лігла на диван, він — на кухні. Але прокинулися вони вже разом — окремо спати не вийшло.
Коли Марійка повернулася після хвороби, то одразу побачила, як Богдан зустрічає Оксану з роботи.
— Дивись, не розгубилася! Я тільки в лікарню — ти вже хлопця забрала! — сміялася вона.
Насправді Марійка раділа. Адже щаслива Оксана була — як сонце: її світло гріло всіх довкола. А щастя, коли воно справжнє, видно здалеку. І навіть реберця з котлетами того тижня розкуповувалися якось швидше…
Сьогодні я зрозумів: іноді йдеш за котлетами, а знаходиш кохання. І найкращі речі трапляються там, де їх не чекаєш.
