Камяна жінка
Ганну Федорівну привезла “швидка”, підібрали її просто на вулиці. Вона впала прямо в брудну льодяну кашу, сил підвестися вже не було. Чоловіки обережно посадили змучену Ганну в машину і привезли в приймальне відділення.
Велика, статна жінка у штанному костюмі, у високих чоботях на підборах, з акуратним макіяжем, що виділяв її трохи опуклі очі та повні губи, у масивних сережках із камінням, з важкою шкіряною сумкою на колінах Ганна заїхала в приймальню на інвалідному візку. Ляжати вона навідріз відмовилась; коли трохи оклигала, одразу висловила фельдшеру, що він занадто неквапливий, а водієві що від нього смердить тютюном, практиканту з училища й поготів наказала не торкатись до себе.
А й не дуже й хотілося, пробурчав той, насупившись.
Оце ви ще зі мною сперечайтесь, хлопче! Посперечайтеся, і побачимо, хто до кого буде тут руки тягти! опершись на підлокітники візка, відповіла Ганна Федорівна, а потім, ніби насуплена сова, зібралася грудьми, притягла сумку до самого підборіддя і стала розглядати лікарню поглядом невпізнаного таємного комісара, нахмуривши свої наче недбало вирізьблені із граніту брови. Шкіра Ганни була у дрібних судинках, прихованих під товстим шаром тонального крему, який від спеки почав збиватись і ще більше підкреслював зморшки. Їдьмо далі. Не можу тут чекати тягне вітер, протяг! сказала вона, кивнувши на обшитий людьми коридор.
Через стійку суворо глянула жінка у дорогій шубі, швидко взяла у фельдшера папери: мовляв, далі Ганна Федорівна повністю на їхньому забезпеченні, а хлопці можуть їхати.
Гіпертонічний криз, втратила свідомість на вулиці головою не вдарялась зараз тиск докладав молодий фельдшер.
Добре, Ромчику. Ідіть вже. Без вас тут і так місця катма, лагідно погладила хлопця медсестра. Було видно, що він їй родич.
“Треба Треба своїх люди до діла влаштовувати”, машинально подумала Ганна.
Дуже боліла голова, руки слабли та падали на коліна, тоді сумка, дорога, фірмова, от-от зсунулася б на підлогу та сил у Ганни вже не було б її підняти. Та й узагалі ні на що вже не залишилось сил. Навіть розмовляти важко. Язик сухий, ніби розпух, зліпився до піднебіння, хотілося пити.
Дайте, будь ласка, води, не звертаючись до когось конкретного, але громко і виразно попросила вона.
Її ніхто не почув. Навколо гуділо людське кубло, родичі підпихали каталки з хворими, заспокоювали, з кимось сперечалися. Повз них, оминаючи гострі кути та перепони, сновигали лікарі, поправляли стетоскопи на шиї, на ходу переглядали папери, роздаючи вказівки. Медсестри займалися своїми важливими справами, але нічого з того до Ганни Федорівни не мало стосунку.
Де Бабійчук? Хто тут Бабійчук? почувся нарешті голос “медичок”, як назвала їх про себе Ганна.
Я тут, відповіла Ганна, потім повторила гучніше. Я тут!
Так, от вам баночка, туалет там, далі на кров. І шапку зніміть! Не на полюсі ж!
Ганна аж забула, що сидить у величезній хутряній шапці як із старого фільму “Іронія долі”. Ось чому стікає піт і пече голову.
Ганна неохоче стягнула шапку, подивилась, куди б її покласти, щоб не впала, врешті засунула у сумку. Та вже була набита папками з документами. Ганна не збиралася тут затримуватись, трохи полегшає хай виписують. Ніколи їй, Бабійчук Ганні Федорівні, директорці великої фірми, лежати з хворобами. У неї справи, вікна, ремонти, договори!
Медсестра поклала баночку для аналізів Ганні на коліна.
Ганна Федорівна Бабійчук. Жінка значної статури. Завжди була такою: велике немовля, міцна дівчинка, важка жінка. “Ой, яка ж у вас” чула її мама. “А розмір ноги у вас” зітхали продавчині в магазині взуття.
Поряд із Ганною її мама видавалася Дюймовочкою. Але такі гени передалися від батька-козака. Той помер від раку, коли Ганнці було вісім.
Вона завжди соромилася себе. У дитсадку, у школі хлопці уникали, дівчата цуралися, рахували за дивну. Лише на секції спорту дівчина почувала себе впевнено. Мати познайомилася з тренером-атлетом, Ганна почала метати диск і штовхати ядро. Не без травм, але була задоволена тут мала успіхи. Згодом хибно сприйняла чоловічу увагу за кохання, наробила дурниць, подорослішала, поховала маму і ліпила з себе таку жінку, що всі оглядаються, дивуються наче камяна баба.
Починала в ЖЕКу, командувала майстрами, організовувала ремонти, потім ще навчилася, прийшла перебудова, нові фірми, робота на будовах. Часто її, велику, брали за чоловіка, а потім, зрозумівши по-справжньому, веселилися, але поважали. Вона була своя. Строга, іноді жорстка, не любила застіль, але завжди тримала слово.
Ганна Федорівна так і залишилася непоступливою, міцною.
“Камяна баба”, шепотіли за спиною.
Згодом зявилась її фірма “Вікна у світ”. Ганна керувала склопакетами, розбиралася в деталях, здобула авторитет.
З підлеглими не панькалась, чаювання не влаштовувала. Але всі були за нею, як за камяною стіною. Стала директоркою брала на себе відповідальність за всіх, допомагала колегам особисто, влаштовувала на перевірку лікарям, підказувала ресторани, організовувала медогляди, дарувала подарунки на Різдво, але ніколи не одягалась у Снігурку смішно на її розміри.
Вона все знала про своїх людей від інтимних тестів до родинних сварок, приїзду родичів, вступу дітей. Усе тримала під контролем: продукти, знайомства, послуги. Саму себе навчила стояти за себе, а згодом і за інших.
У неї не було подруг. Так легше, так не зрадять тихенько за спиною.
“Камяна баба” не помилялася. Якщо вже звільняла когось, то знаходила йому варіанти. Не тиран швидше локомотив, що мчить до світлого завтра. І не дай Бог стати у неї на шляху.
Бо є ще вагончик син Сергійко. Ось для нього усе це.
Ті, хто не витримував такої хватки, йшли. Але їх було мало у тіні зростаючого безробіття навколо Ганни сформувався кістяк вірних людей.
Поки Ганна в лікарні дай Боже, вони не впустять покупця!
Що це?! Приберіть, я не піду! скинула банку Ганна. У мене криза, треба лягати! Ви читати не вмієте?
Тихо ти, панянко! підбадьорив бродяга на лавці з повязкою на лобі, підняв банку, покрутив у руці. Давай я замість тебе, а? Ха-ха! Тільки шапку кидай я за так не працюю… Люблю, знаєш, таких великих дівчат!
Краще собі допоможи! огризнулася Ганна Федорівна, відкатилася візком до стіни, залишивши в штукатурці сліди.
Жінко! Що ви творите ремонт ось-ось зробили! обурилась працівниця з бейджиком. Свєто, чия це?
Я ніяка. Сама. І я піду. Який у цієї богадільні адрес? встаючи, спитала Ганна. Мені потрібно таксі. Телефон так
Куди ж поспішаєте? Сидіть, зараз лікар огляне полежите і відновитесь, заспокоювала інша.
Ганна вже дзвонила.
Сергію? Яна, поклич сина! суворо в трубку. Я в лікарні, а в мене завтра важливі зустрічі. Мені треба Сергій.
Вона не наказувала, хоча могла гаркнути. Просто чітко окреслювала ситуацію щоб відразу зрозуміли: усе серйозно.
Яна, невістка, постукала у ванну: Сереж, мама дзвонила, вона в лікарні.
Яна, я не почув. Через десять хвилин вийду! відповів чоловік, знову ввімкнув душ.
Чи чув він? Чув. Якщо мама дзвонить значить жива, десять хвилин не вирішують нічого.
Сергій завжди на неї чекав з ранку до вечора, коли мама прийде.
У мами бізнес, робота, нова квартира завдяки фірмі по вікнах. Ганна змінила вікна в Сергієвій школі як благодійність, знайомим та друзям допомагала з дачами сама мала ремонтників і будівельників на контакті. Всіх тримала на гачку керувала, з’єднувала, укладала угоди. Тільки одна “рибка” з їжачковим імям Сергій, був чомусь у іншій сітці.
Мама не лаялася, не кричала, просто виконувала свою функцію: перевірила уроки кивнула. Якщо помилки олівцем виправила, кинула у хлопця зошит: “До ідеалу.” Потім коротко пояснювала, навіщо вчитись і працювати.
Що вона його любить ніколи не казала. Просто мовчала. Чи любить? Не любить вона мене, вирішив Сергій під двадцять років. Завдяки її звязкам здав екзамени, не ходив працювати. Але це її обовязок, думав хлопець, якщо вже народила, то й виховуй до ноги. А з лікарнею переживе!
Ганна почула, як Яна пробурмотіла щось про “перетелефонувати”.
Ганна Федорівна, з вами все гаразд? спитала Яна. Може, чим допомогти?
Ганна не відповіла, скинула дзвінок. Тепер вона нічиє. Тільки своя власна. Син перетелефонує, коли згадає, невістка чекає чи не стане вона лежачою на їхніх руках. Нічиє. Може, це й краще.
Вона знову спробувала встати, сперлася на стіну. Візок відїхав, ноги підкосилися, Ганна важко впала на плитку. Покотилась баночка, з сумки все повипадало, шапка обережно прикрила щоку.
От халепа вигукнув бродяга, підбіг, підняв Галю. Несміливо поклав їй у кишеню вкрадений гаманець і зняв з пальця обручку з бурштином.
Хтось він їй нагадував, але вже не розгадати
Вона нічого не відчувала дихала хрипко, а в голові стояло: “Тримайтесь правого боку, тримайтесь правого боку”
Зазвичай Ганна Федорівна їздила на роботу з водієм, сама не керувала не любила стежити за знаками: в дорозі вирішувала справи, читала документи. Водій Роман Гаврилович завжди забирав її о пів на восьму, відкривав двері, допомагав сісти. Роман за все був їй вдячний: ліки для дружини, премії, продукти, тридцять три зарплати замість дванадцяти. Так і біг біля неї усі роки.
Але сьогодні Роман застряг: коли підїхав до її будинку, сміттєвоз врізався йому в авто.
Ганна Федорівна, може, таксі? зітхав водій.
Не треба таксі. Я доїду метро, сказала Ганна, поправила шапку, хоча ще зранку почувалася зле. Неспокій була, але справи та гроші допоможуть вирішувати всі питання. Розбирайся тут, приїдеш з документами, машину на ремонт поставимо.
І пішла вона, велика, наче хмара, до метро. Перехожі поступалися вона їх своєю величчю “затискала”.
У метро було задушливо, текли людські потоки, “тримайтесь правого боку”. І Ганна трималася бо інакше вчавлять у натовпі студенти. У кожного свої турботи.
День завершувався тим, що Ганну, після всіх інєкцій й замірів, привезли в палату, ледве переклали на ліжко, накрили простирадлом. А вона все слухала всередині себе: Тримайся, тримайся
У палаті темно пахне парфумами, ліками, ще гречкою й ванільними сухарями. Всі на третьому поверсі, з вікна лише світло фар, немає вже бурхливого проспекту.
Ганна згадала, як купила Сергієві новорічну гірлянду в “Дитячому світі”. Тоді йшла забирати його із садочка він сидів сам, вихователька вже збиралася додому.
Сергію, ось і мама! як завжди гучно сказала вона.
Сергій одразу підвівся, тихцем витер сльози, сам натягнув комбінезон. Мати не допомагала стояла й дивилася, сувора, мов скеля, не обіймала.
Що у коробці? нарешті спитав Сергій дорогою.
Оце така краса гірлянда! Ми її на ялинку повісимо буде свято, вперше схвильно заговорила мама.
Дорогою хлопця переповнювало передчуття: завтра розкаже всім у садочку! Але вдома гірлянда не загорілася свято не настало. Мати швидко сховала дріт у коробку. Підемо вечеряти, ще прати треба.
Через два дні принесла гірлянду з роботи, вже справну хлопця в садку не було, він захворів, і нікому він нічого так і не розповів.
А зараз нібито хтось сильний протягнув гірлянду над дорогами, підвів її до сердець, усі лампочки блимають, горять. А Ганна мов перегоріла, лагодити треба.
Двері відчинились, до Ганни підійшла низенька, худенька жінка у медицинському халаті.
Очі не відкривайте, туш стираю. Не відкривайте, сама зроблю.
Водила по щоках мокрою ватою.
Ганна обмякла, застигла від задоволення. Як приємно Господи, як приємно! Вата холодна, ледь доторкається до шкіри.
Згадала маму. Та все життя протирала їй обличчя рушником, пахлим морозом і чистотою.
Навіщо ви це? глухо спитала Ганна. Я сама.
Помовчіть. Треба накопичити сил. Ось так Ще трошки. Волосся розпустимо. Он як
Медсестра підняла голову Ганни, звільнила її зачіску від шпильок.
Я заплачу, Ганна потягнулася до сумки. Гаманця немає не можу знайти.
Ганна схлипнула.
То був другий раз у житті, коли її обікрали. Перший раз ще у метро, багато літ тому, з рюкзака витягли гаманець із фото Сергія, монеткою на щастя й списком покупок.
Ганна тоді сіла на лавку й заплакала величезна, кремезна, а ридала, як дівча.
Жаль так жаль! шептала.
Грошей не шкода, а сумку першу дорогу, стильну, із гаманцем із мякої шкіри. Ходила коридором офісу й гордилась собою. Тепер в ремонт, залишиться шрам і на сумці, і на душі.
І зараз знову шкода. То, напевно, той чоловік із приймальні.
Не треба, полежте, я тонометр принесу. Тихо
Медсестра принесла апарат, почала міряти тиск. А Ганна поринула в тягучий сон, немов розтала карамель
Сергій, вийшовши з ванни, вже забув про дзвінок матері. Яна кілька разів нагадувала Ганна Федорівна не брала трубки.
Щось сталося, Сереж, треба шукати, на роботу подзвони, сказала Яна, але Сергій відмахнувся.
Мама завжди все контролює. Думаю, і апарат ШВЛ заброньований, і швидка своя. Відчепись.
Засів за телевізор, дивився футбол. Хороший телек мама подарила! прокоментував, ковтнув пива, закинув арахіс. Яна встала, ще раз набрала свекруху. Незручно було між ними ні сварок, ні тепла.
Ганні Федорівні не вистачало ні часу, ні хисту до лагідності. Вона “любила” ділом: вікна, ремонт, машину, абонемент для Яни, продукти, якісні речі. Не навязувала, просто дзвонила, вела до магазину обирали найкраще.
Яна спочатку не розуміла такого, відмовлялась, потім звикла. Про себе вирішила: колись віддасть “борг”.
Ганна і сина так любила: подарунки, заняття, меблі, відпочинки. У садку поламане опалення Ганна приводила майстрів, вибивала матеріали, сварилася з сантехніками. Дійшло до того, що й сама йшла зварювати чоловіки дивувались: яка жінка! Школі потрібен басейн домовилась з тренером. Усе для Сергія. А він її не любив, відштовхував.
Коли Сергій повідомив, що одружується, Ганна розгубилась. Та все влаштували гарне весілля, сукня яку хотіла Яна у доброму магазині.
Яна пробувала зблизитись, та Ганна не підійде. Вона глиба. Для ніжності часу не вистачало.
Яна ще раз подзвонила. Відповіла чужа жінка. Дала адресу, сказала чекати ранку.
Ваша дочка дзвонила, приїде сьогодні. Принесіть одяг для лежання, кофтинку у нас прохолодно.
Яна слухала, кивала.
Сергій вже бігав у ноутбуці, Яна не стала нічого казати, пішла до квартири свекрухи.
Ганна Федорівна прокинулась рано. По палаті вже щось дзвенить. Так, Бабійчук хто? Ви?
Ганна сіла на ліжку, спробувала зібрати волосся у “хвіст”, слабкість не давала.
Я Бабійчук.
Була в блузці і брюках. Шуба і шапка в пакеті, чоботи під ліжком.
Кружевна білизна було видно через розщепнуту блузку іноземні розміри замовляла, для себе гарне брала.
Сусідка розглядала її. Ганна соромязливо прикрилася ковдрою.
Давайте, Ганна, руку кров треба здати.
Медсестра влучила в вену, і вже телефонує:
Вибачте, це з роботи, витлумачила Ганна, вийшовши в коридор.
Пішли питання, кошториси, замовлення усе наче й не в лікарні. Насамкінець рішуче сказала: “Я хвора є заступник, до нього”.
Поклала слухавку, згорбилася, неначе тісто впало. З гордої жінки стала звичайною втомленою, хворою.
Їй видали лікарняну сорочку й халат. Ганна перевдяглась, подивилась на себе: під очима потьоки туші, волосся скуйовджене.
Під час падіння зламала три нігті тепер усе чіплялось.
Заходьте в палату. Скоро обход. І сніданок, запрошувала вчорашня медсестра. Ваша донька дзвонила, приїде. Яна. Ви не сумуйте, скоро підсилитеся.
Чого ви це все? підняла голову Ганна, встала височенна над співрозмовницею. Яна не моя донька невістка
Приїде. Обіцяла. Ти мене не впізнала? Я Катя, Катерина Пилипюк. Ми разом лежали у лікарні Ти тоді дитина
Ганнину пам’ять ударило. Катя колись знала, що Ганна завагітніла від чоловіка, який грався її почуттями, і потай вкоротила вагітність. Катя її тоді єдина приголубила, казала, що вона найкраща, наймиліша. А життя жорстке.
Катю не впізнала Ти тут працюєш? Так і хотіла, так?
Так. А в тебе син? Рада за тебе! сіла Катерина. У мене дві дівчинки, тепер онуки, у голові дзвенить. А чоловік?
Не було і нема. Сама для себе сина народила. Думала буде захищати А не потрібна я йому. Я все життя себе захищаю
Катя хотіла щось сказати, та вже медичний обхід. Ганна лягла, Катя поїхала додому.
Сніданок пройшов швидко, Ганна огляділась. Усі сусідки її віку, тихі. Одна Зінаїда біля вікна постійно щось гризла.
Сухарики? здогадалась Ганна. Ви любите ванільні. Та їх обовязково треба запивати.
Нерви, пробачте А чай лишнє.
Яке ж лишнє!? Вибачте, де заварити чаю? Всі дивувались, як велика, горда жінка так дбає про чужу.
Ганна все помітила і лінолеум, і обладнання. І вікна Треба й сюди майстра хай відрегулює.
І ось вже йде вона в тапочках із кухлем чаю:
Пийте, Зіна. Не знаю, скільки цукру любите спробуйте!
Ви дуже добра, кивнула Зінаїда. Ой! Там дівчина вам махає.
Ганна глянула Яна в блакитному халатику й бахілах.
Доброго дня, я стукаю крикнути ж негарно. Я до Ганни Федорівни, Яна кинула пакети поряд із тапочками. Зінаїда усміхнулася й знову гризла сухарики.
Яна, не треба було так знітилася Ганна.
Де це видно! Яна розпорпалася в пакеті. Ось піжама, ось халат, кофта, кардиган. Ось гігієна, тут солодощі з ваших улюблених магазинів, чай-кава. Постіль не дотягла рук не вистачило.
Ганна стояла, а чубчик тремтів, груди ходором билися.
Тьотю Ганю, та ви ще й плачете!.. невміло обняла Яна. Обережно, переодягайтеся я до лікаря.
Яна побігла, Ганна залишилася стояти біля ліжка.
Життя знову починало збиратись докупи, а колись змушувала хазяйку топтатися по скалках. Раніше вона всіх тримала осторонь навіть невістку. А та чуйна, приїхала. Може, через гроші? Хто зна Але добре, приємно!
Кілька разів дзвонив син Ганна не відповіла, не знала, що сказати.
Вернулась Яна, сіла поруч, вертіла обручку. Про розлучення поки не казатиме.
Вночі Ганна плакала, не розуміючи, чому.
Наступного дня їй повернули викрадений гаманець і каблучку.
Вас обікрав той чоловік з приймального. Ось.
Що тепер з ним?
Нічого. Його вже немає. Серце. Сам згубив. Бурбак Микола Денисович, додали.
Ганна кивнула тепер впізнала, на кого він схожий. Колись був найкращим у секції, ніжний. Казав красивішої немає. Брехав а вона вірила. Він помер, а вона залишилась жити.
І зовсім вона не камяна, а жива, просто давно забула, як це радіти.
Тепер усе зміниться. Є Катя, є Зінаїда, є Яна наївна, але рідна, є робота, невиконані справи, є весна й незабудки треба ж висіяти. Є суєта, яку ніхто, крім Ганни, не владнає. Є внук, маленька перлинка: Ганна бачила його на УЗД.
Яночко, ти тільки нічого від нього не жди. Любиш і кажи. Я не казала стидалась, тепер шкодую, якось сказала Ганна. Жінці треба когось любити, інакше камянієш.
Яна кивала. Ні, не камяна Ганна Федорівна, а дуже ніжна, ранима. Велика, статна, міцна, але дуже слабка Галя Бабійчук, яка колись народилася і басом закричала, вітаючи цей світ.
