Соломійко, сходила б у магазин по хлібчик? напіврозфокусований погляд сорокапятирічної жінки ніяк не міг вцілити на худенькій фігурці семирічної дівчинки, яка ледь чутно ковтнула слину, коли мати згадала хліб.
Авжеж, мамо…
Соломійка слухняно стояла, чекаючи гривні, за які продавчиня круглодобового магазину тітка Люба завжди зітхаючи рахує їй буханець, а іноді ще й підсуває якусь молочну шоколадку чи кілька карамелек у долоньку.
Ось не щастить дитині… Яка гарненька мала у тих пяничок, сумно бубоніла Люба, попиваючи розчинну каву.
Соломійка, намагаючись не вдихати духмяний запах свіжої скоринки, бігла додому щодуху. Як поводилась чемно, мама завжди відривала їй хрусткий кусень, а зверху клала кілька жирних шпрот масло з них так смачненько капало прямо у мякушку. Соломійка їла повільно, смакуючи кожний шматочок, а оченята аж світилися. Бачачи, скільки пляшок у квартирі, знала: гості прийдуть, тому на повноцінну вечерю вже не чекати. Головне тепер хутко вислизнути з хати, не потрапляти батькам на очі, бо тоді можна й дістати. Минулий раз батько так залупив, що дві доби голова розривалася та кров із носа текла.
Соломійка вийшла з підїзду. В неї ще лишився чверть шматка й ціла рибка. На дворі тихо, хоча весняний вечір дарував тепло. Малолюдно, звідусіль доносилася весела музика, а в кишені дівчинки тихенько чекали на свій час дві шоколадні цукерки. Їй було добре: не холодно гуляти, а як захоче можна і до тітки Люби забігти, та обовязково пригостить кавою зі сливками. Соломійка розглядала вогники у вікнах, і мріяла про подружку: от якби хтось був, із ким думками поділитися, або просто мовчки походити, коли додому вертатися не хочеться…
Аж тут із кущів, біля смітників, почувся жалісний писк. Соломійка обережно позирнула в купу старого лахміття. В дірявій коробці лежало смугасте кошеня й тихенько нявкало. Протягнула руку малий понюхав. Запах шпроти його поніс став облизувати їй пальці. Дівчинка захихотіла.
Ти, мабуть, зголоднів? Дивись, що в мене є! урочисто простягла йому цілу рибку, собі ж запхнула в рот те, що лишилось від хліба.
Їж.
Кошак накинувся на гостину так, що смішно мурчав і шипів, коли Соломійка торкалась його лапки.
Обережненько, не поспішай. Треба по чуть-чуть, бо живіт заболить, я вже знаю, усміхнулася новому другу.
А хочеш зі мною? Називатимешся Смугастиком, я годуватиму тебе і ніколи не кину, вона підхопила легеньке кошеня, сховала за пазуху й пригорнула.
Під жовтими, як акацієвий мед, ліхтарями ішла маленька дівчинка, балакала про щось миле Смугасику, що виглядав із-за комірця.
***
Вдома панувала тиша: на кухні лише порожні пляшки, брудний посуд і повна попільниця. Котел басовито гудів, годинник відлічував час. Дівчинка сіла на стілець, посадила кота на стіл. Той обнюхав порожній стакан.
Тьху! Смугастик, не чіпай цю гидоту, а то ще й ти пристрастишся тоді ми не зможемо дружити! схопила малечу й пригорнула.
Кошеня лагідно муркнуло, впираючись їй у носа, наче заспокоювало: «Не хвилюйся, ми разом!»
Тієї ночі Соломійка спала солодко. Снилось їй щось смачне: морозиво з бананами та вишневі пиріжки. А Смугастик вмостився під боком, тихо співчучи колискову своїм вовняним голосом.
Вранці батько побачив кошеня й почав верещати, щоб того «створа» вдома більше не було. Мати курила, прикладаючи мокрий рушник до голови, хрипко попросила винести кота «ще далі від гріха».
Соломійка, ковтаючи сльози образи, присіла у дворі на лавці з котиком на руках. Не знала, де його лишити на смітнику друга залишати не хотілося. Ридаючи, попленталась до тітки Люби, все їй плутано розповіла й благала забрати Смугастика: вона приходитиме щодня годувати й доглядати. Сердешні жіночки не змогли відмовити малечі, кота лишили в комірчині магазину: для Смугастика виділили клапоть старої кофти й обрізок пластмасового відра з-під майонезу.
Весну й усе літо Соломійка бігала до свого друга, ламаючи «шматочок» від купленої хлібини. За це вдома не раз отримувала наганяй. Але ж яке то має значення, якщо маєш вірного товариша? Годинами вона розповідала котикові все, що діялось. Смугастик муркотів, щурив лілові очі й звертався тільки до своєї маленької господині.
Якось тітка Люба, підгодовуючи його рештками обіду, здивовано:
Така в нього дивина в очах! Олю, глянь справжнісіньке море доброти! і обоє довго дивились у глибокі котячі оченята.
До осені Смугастик виріс кіт-красень, пухнастий і казковий. Покупці не раз пробували підкупити, та він до нікого не підходив, чекав тільки Соломійку.
А потім її раптом не було кілька днів. Не прийшла ні за хлібом, ні до кота. Люба хвилювалась може, захворіла? Нарешті Соломійка зявилась. На щоках жовті синці, під губою коричнева кірка. На здивовані погляди продавчинь лише буркнула:
Впала.
За магазином, обнявши Смугастика, вона мовчки довго йому щось розповідала, аж заснула прямо на котячому боці. Люба обережно переклала її на старий диван, накривши ковдрою. Потім зателефонувала дільничному Миколі, та той тільки зітхав: довести побиття важко, звязуватись із цими алкашами не хоче. Люба ридала в безсиллі свою дитину вона так і не мала, й не раз думала, що хотіла б таку донечку.
Смугастик неспокійно ходив довкола дивану, обнюхуючи Соломійку, аж одного разу взагалі зник. Цілу ніч дівчинка спала в магазині, й ніхто її не шукав. Зранку Люба нагодувала її бутербродами із солодким чаєм і попросила кілька годин попильнувати з тіткою Олею магазин, а сама пішла «у справах». Перед підїздом дорогу їй перегородив Микола:
Куди прешся? Тут вбивство не сунься краще. До речі, ти часом не бачила Анохіну малу?
Соломійку? А кого прибили? Люба затремтіла.
Та її батьків, ми от дівчинку шукаємо може, забрали кудись…
Вона в мене, ночувала в коморі, все добре. А хто це зробив?
Та чорт зна чи самі, чи хтось із пияків. Слухай, Любо, залишиш малу на пару днів у себе? Поки родичів знайдемо, щоб у притулок не віддавати. Як документи вони оформлять, якраз якась бабця на горизонті й зявиться…
Та, звісно! серце Люби затріпотіло від радості. Про батьків Соломійки їй жалко не було ні на йоту. Вона помчала назад у магазин.
Разом із Олею вирішили поки Соломійці нічого не казати мовляв, мама дозволила трохи побути в Люби. Дівчинка раділа: питала, чи покажуть їй, як користуватись касою.
Відтоді Смугастик більше не зявлявся. Соломійка кликала, шукала біля смітників дарма. Їжа в мисці залишалась незайманою.
Тітка Люба дбала про дівчинку й боялась тільки того моменту, коли її заберуть. Нарешті зібралася, пішла в опіку подати документи на удочеріння. Відмовляли: самотня, незаміжня, нічні зміни. Жінці від тих відмов стискалося серце здавалось, ніколи добитися щастя не зможе. Так тягнулися два місяці. Соломійка звикла: навчилась готувати яєчню, складати слова по складах, наводити лад все, щоб тітка Люба раділа, прийшовши з роботи.
Перший сніг випав на її восьмий день народження це було 3 листопада. Вона задула свічки на купленому медовику й щасливо обійняла Любу:
Хочу, щоб ми завжди разом жили, і щоб ти стала мені мамою! сказала тихо.
І я про це мрію, Соломійко, прошепотіла Люба.
У двері постукали. Гостей не чекали, тому, коли на порозі став молодий ввічливий чоловік, Люба аж здивувалась.
Добрий вечір, я з відділу опіки Департаменту соцзахисту Київської міськради. Розглянув ваші папери, приїхав познайомитись, потиснув руку.
Проходьте. Ми просто нікого не чекали… запросила на кухню.
Може, чайку? Тітка Люба купила з тропічними фруктами такого ви точно не пробували! Соломійка поставила перед ним кухоль.
Дякую. А це твій торт? він всміхнувся.
Так! Мені вже 8! важливо кивнула.
Ого, у школу вже? Як тут тобі, розповідай! відпив з чашки.
Гарно… дівчинка оживилась.
Вони ще довго сиділи й розмовляли за кухнею, смакуючи торт і чай. Люба слухала, підперши щоку рукою так затишно їй ще не було.
Мушу вже йти, встав чоловік. Дістав із портфеля документи:
Ось, завтра з цими паперами йдіть у РАЦС Шевченківського району. Вас усе розкажуть. В суді формальності. Зможете забрати Соломійку…
Забрати?.. Люба не могла знайти слів. А дівчатко радісно обняло чоловіка й повторювало:
Дякую! Дякую! Дякую!
Дякую, видихнула Люба, намагаючись не розплакатись від щастя.
Бережіть її, сказав чоловік, і в його лілових очах було те саме добре море тепла й розуміння…
