**Щоденниковий запис**
Я хотів допомогти прибиральниці грошима, але в її сумці знайшов щось несподіване.
Високий керівник мав намір таємно підтримати дівчину фінансово, але раптом побачив у її гаманці щось дивне.
Я помітив молоду прибиральницю, що сиділа в кутку зі слізьми на щоках.
«Вибачте, чи можу вам допомогти? Щось трапилося?» обережно запитав я.
Дівчина здригнулася, швидко витерла сльози й відповіла: «Усе гаразд, дякую».
«Не соромтеся. Точно все добре?» продовжував я зі співчуттям.
«Так, вибачте, мені треба повертатися до роботи», поспішно відповіла вона.
Залишившись сам, я замислився: немає диму без вогню. У кабінеті мені спало на думку треба поговорити з Ганною Іванівною.
Вона працювала тут давно, добре знала колектив. Я знайшов її номер і подзвонив.
«Доброго дня, Ганно Іванівно. Можете зайти до мене за десять хвилин?»
Незабаром вона сиділа в моєму кабінеті, пила чай.
«Може, я просто запросив вас на чай?» пожартував я. «Чому б керівнику не почастувати прибиральницю?»
Ганна посміхнулася:
«Та годі вам, Олеже Миколайовичу. Що вас цікавить?»
«У вас запитання. Хто знає наших співробітників краще за вас? Що скажете про нову прибиральницю?»
«Гарна дівчина. Працьовита. Життя її не пестило, але вона не здається. Що трапилося?» запитала Ганна.
«Я бачив, як вона плакала. Запитав, але вона пішла», пояснив я.
Ганна змінилася в обличчі:
«Тут її дражнять. Кажу їй не звертати уваги на цих розфарбованих модниць. У них тільки язики довгі. Софія все бере близько до серця».
«Хто її ображає? Як це відбувається?»
«Все почалося, коли вона зявилася. Наші дівчата хочуть виглядати як ляльки, а вона природна краса. Тому й чіпляються зневажають бідних, слабких. Чи не так само й чоловіки? Відчувають слабкість і глузують заради розваги», пояснила Ганна.
Мені не подобалася офісна токсичність, але я вирішив зясувати:
«Як саме її ображають?»
«Сміються з її одягу, кличуть жебрачкою, лохматою. У неї немає модного вбрання, все те саме», відповіла Ганна.
Я здивувався:
«У нашій команді люди з вищою освітою як таке можливо?»
«Ні, ви не помиляєтеся. Я вже казала Світлані заспокойтесь. Але їм весело», відверто сказала Ганна.
«А в неї справді таке важке життя?»
«Так. Її мати хвора, а інвалідність не дають. Вона не може працювати, а ліки дорогі. Софія робить усе можливе. Вона розумна, але вчитися їй немає коли», розповіла Ганна.
Я задумався: як у сучасному світі можна так ставитися до людей? Подякувавши Ганні, я залишився наодинці з думками про несправедливість.
Після довгих роздумів я вирішив втрутитися. Витягнувши всі готівкові, я пішов до коридору, де Софія з Ганною прибирали.
У їхній кімнаті я побачив Софіїну сумку. Відкривши гаманець, щоб покласти гроші, я раптом побачив блискучий золотий хрестик. Він не міг бути тут!
Цей хрест колись належав моєму батькові. Перед очима промайнули спогади двадцятирічної давнини. Моя мати важко захворіла. Десятирічним хлопчиком я бачив, як батько, виснажений, возив її по лікарях.
Того ранку вона готувала сніданок. Здавалося, їй краще. Але раптом вона поблідла й упала. Батько, підхопивши її, закричав:
«Швидше, у машину! Їдемо до лікарні!»
Я сидів поряд, тримаючи її руку. Батько їхав так швидко, що всі розїжджалися. Раптом на повороті ми зіткнулися з іншою машиною.
Батько вискочив, підбіг до перевернутої машини. У ній була шестирічна дівчинка. Її мати, за кермом, була в крові. Вона схопила хрестик на батьковій шиї й прошепотіла:
«Допоможіть моїй доньці».
Батько відштовхнувся:
«Не можу, моя дружина вмирає!»
Ми поїхали. Я благав:
«Тату, їм потрібна допомога! Хтось зупиниться, а нам треба їхати!»
Але в лікарні було вже пізно. Мати померла. Життя розділилося на «до» й «після».
І ось тепер я тримав у руках той самий хрестик.
Протягом років ми з батьком ніколи не обговорювали ту аварію. Він вийшов на пенсію, часто відвідував могилу матері. Я став успішним бізнесменом, намагаючись забути минуле.
Раптом почув голос:
«Вибачте, що ви робите?»
Я обернувся це була Софія. Я виглядав неслухняно з чужим гаманцем.
«Вибачте, Софіє. Хотів видати вам премію, але не знав, як краще». Я передав їй гроші й швидко пішов.
Вдома я довго думав, перш ніж поговорити з батьком.
«Тату, нам треба поговорити», почав я.
Микола Олегович підняв брови:
«Ти наре
