Я йду, Дмитро. І навіть не намагайся мене зупинити, Оксана стискала у руці стару пензлю з потертою деревяною ручкою, наче то був талісман. За її спиною на мольберті сохла незавершена картина яскравий захід сонця, розкривлений темними мазками.
Йдеш? Куди? До своїх фарб і пензлів? Дмитро засміявся, але в його голосі лунала злість. Без мене ти ніхто, Оксано. Ніхто. Хто візьме тебе з твоєю мазнею?
Вона подивилася на нього на людину, яка колись обіцяла їй зірки, а тепер забирала навіть світло. Його обличчя, ще недавно таке рідне, тепер здавалося чужим, спотвореним зневагою. Оксана глибоко вдихнула, відчуваючи, як рішучість розливається по жилах, і вийшла з дому, гупнувши дверима. Вітер підхопив її коси, а в грудях горіло щось нове свобода.
***
Ранок у їх маленькому містечку пах росою, свіжоскошеною травою та димком із сусідських печей. Оксана прокинулася від співу шпаків за вікном і звично кинула погляд на мольберт у кутку спальні. Порожнє полотно дивилося на неї німим докором, як старий друг, якого вона зрадила. Сьогодні Дмитро обіцяв відвезти її на виставку до обласного центру, і вона посміхнулася, згадуючи його слова двохрічної давнини.
Ти талант, Оксанко, сказав він тоді, обіймаючи її у їхній крихітній орендованої квартирці. Світло від настільної лампи падало на її ескізи, розкидані по столу. Я допоможу тобі показати це світові. Ти сяятимеш.
Вона вірила. Вірила, доки його обіцянки не почали розчинятися в докорах: «Годі марнувати час на мазню», «Пора думати про сімю», «Кому потрібні твої малюнки?». Кожен такий укол залишав слід, як пляма на чистому полотні, і Оксана все частіше ховала пензлі у шухляду.
Доброго ранку, сонце, Дмитро зайшов до спальні вже у своїй ідеально випрасуваній сорочці, що пахла дорогим одеколоном. Сніданок готовий, швидше. Мама телефонувала, чекає нас до обіду.
А виставка? Оксана сіла на ліжку, поправляючи розкуйовдане руде волосся.
Яка виставка? він нахмурився, завязуючи краватку. Оксанко, у нас купа справ. Мама хоче обговорити ремонт у їхньому домі, і я обіцяв заїхати в офіс. Може, іншим разом?
Але ти ж обіцяв її голос здригнувся, але вона замовкла, побачивши, як його брови зійшлися у роздратованій зморшці.
Оксано, не починай. Досить мені твоїх капризів, кинув він і вийшов, залишивши за собою шлейф парфумів.
Вона кивнула собі, ковтаючи розчарування. Так було завжди: «іншим разом», «потім», «не зараз». Її мрії розчинялися в його планах, як акварель під дощем. Оксана встала, натягнула старий светр і пішла на кухню, де вже охолоджувалися кава і тости, приготовані Дмитром. Навіть його турбота тепер здавалася механічною, як обовязок, який він виконував без душі.
***
Оксана виросла в домі, де мистецтво вважалося даремною витратою часу. Їх деревяний будиночок на околиці містечка скрипів половицями і пах сирістю. Мати, втомлена від змін на місцевій швейній фабриці, твердила: «Малюнками сита не будеш». Батько, який постійно пропадав у гаражі з іржавими машинами, лише знизував плечима, коли Оксана показувала йому свої ескізи.
Оксано, знов свої карлючки? мати заглянула на горище, де десятирічна дівчинка сиділа з альбомом, витираючи руки об затертий фартух. Краще б картоплю почистила.
Це не карлючки, мамо, тихо відповіла Оксана, ховаючи малюнок заходу сонця. Це я.
Мати зітхнула і пішла, пробурмотівши щось про «химерність». Єдиною людиною, яка бачила в Оксані іскру, була її шкільна вчителька малювання, Віра Іванівна. Старочка з сивими локонами, що завжди носила яскраві хустки, поправляла Оксанин олівець із такою ніжністю, наче тримала пташку.
У тебе дар, Оксано, казала вона, розглядаючи її ескізи. Не дозволяй нікому його загасити. Обіцяєш?
Обіцяю, шептала Оксана, і її серце билося швидше.
Але після школи мрії про художнє училище розбилися об реальність. Мати наполягла на «нормальній» професії, і Оксана вступила до технікуму на бухгалтера. Там вона зустріла Дмитра чарівного сина місцевого підприємця, чия посмішка могла розтопити лід. Він здавався порятунком від сірого містечка.
Ти будеш моєю музою, шепотів він на їхньому першому побаченні, цілуючи її руку біля старого фонтану в парку. Я зроблю тебе щасливою.
Оксана повірила. Вони одружилися через рік, переїхали до будинку його батьків, і вона почала нове життя. Але з кожним місяцем Дмитро все частіше нагадував їй, що її міВона підвела пензель до полотна, усміхнувшись скрізь сльози тепер кожен її мазок був кроком у світло, яке вона сама для себе знайшла.
