Катились сльози по скляній поверхні, як дощ по осінньому Києву. Оксана Дмитрівна стояла біля вікна, стискаючи зім’яту записку з незнайомим почерком. За вікном двірник Грицько згрібав пожовкле листя, що вперто липло до асфальту, наче благаючи про ще один день.
— Оксанко, якась жінка заходила до тебе, — промовила сусідка Мар’яна, передаючи папірець. — Казала, терміново. Не дочекалася — подзвонить, мовляв.
На аркуші коряво виводило: «Мама дуже погано. Приїжджай. Тетяна».
Оксану пронизало холодом. Вона впізнала Танчини звичайно неакуратні літери — ще зі школи сестра писала, «ніби курка лапою креслила», як жартувала мати.
— Що таке? Ти зблідла, — злякалася сусідка.
— Нічого, — відрубала Оксана і замкнула двері.
Тепер вона стояла, як прикована, і не знала, що робити. Мати… Скільки років минуло? Вісім? Десять? Після тієї страшної розмови вони не бачились, не розмовляли. Оксана навіть заборонила Тані згадувати її ім’я.
— Нехай думає, що в неї одна донька, — казала вона тоді.
А почалося з дурниці. Мати хотіла продати хатку в селі — ту саму, де вони з Танюсею проводили літа, де батько саджав яблуні. Хата дісталася від бабусі, і кожна мала право на свою частину. Але Оксана була рішуче проти.
— Мамо, ти зрозуміла, що робиш? — кричала вона тоді в тісній кухні. — Це ж наша історія! Там тато яблуні саджав, там ми в хованки грали!
— Дитинко, не гарячись, — відповіла мати втомлено. — Дах тече, стіни гниють. На ремонт грошей нема, а податки платити треба.
— Мені на гроші начхати! — била кулаком по столу Оксана. — Продаси хату — для мене ти помреш!
Мати довго дивилася на неї, потім тихо сказала:
— Добре, Оксанко. Твоє право.
І продала. Без Оксаниного згоду, оформивши все через Тетяну. Гроші віддала молодшій:
— Нехай на квартиру складає. А то все в оренді микається.
Оксана дізналася про це випадково, від старої сусідки з села.
— Ой, доню, а вашу хату вже знесли, — радісно розповіла тітка Параска. — Нові господарі город розорали. Кажуть, котедж будуватимуть.
Того вечора Оксана приїхала до матері і вилила весь свій біль. Слова були жорстокі, що залишають рубці. Мати сиділа й плакала, а донька кричала й кричала…
— Ти зрадила мене! Зрадила спогади про батька! — захлипала Оксана. — Заради грошей! Заради цієї своєї Таньки, яка тільки й уміє, що руки простягати!
— Доню, зупинись, — благала мати.
— Більше не хочу тебе знати! Чуєш? Для мене тебе більше нема!
І вийшла, грюкнувши дверима так, що дзеленькнули шибки.
Потім були місяці мовчання. Таня намагалася мирити, дзвонила, приїжджала.
— Оксанко, скільки можна? Мама щоночі плаче. Каже, хотіла для нас кращого.
— Вже пізно, — холодно відповідала Оксана.
— Та хіба ж хата варта того? Мама у нас одна!
— Вона не мала права! — кричала Оксана. — Без мене вирішувати!
Таня ображалася й йшла. А Оксана залишалася зі своїм горем і справедливістю.
Роки минали. Оксана вийшла заміж, народила хлопчика Богданка. Чоловік інколи питав про родичів.
— Я сирота, — коротко відповідала вона.
Сергій не наполягав.
Богданко ріс без бабусі. Коли питав, чому в нього її нема, Оксана казала:
— Вона дуже далеко.
— А чому ми не їдемо?
— Бо вона не хоче нас бачити.
Таня кілька разів намагалася побачити племінника. Підстерігала біля школи, дарувала цукерки. Але Оксана заборонила синові спілкуватися.
— Мам, а вона добра, — казав хлопчик. — Розповідала смішні історії.
— Не розмовляй із нею.
— А чому?
— Тому що я так сказала.
Тепер Оксана дивилася на записку, і в ній все стискалося від страху. «Дуже погано»… Що це? Хвора? Чи вже…
Вона набрала номер Тетяни.
— Алло? — голос сестри звучав виснажено.
— Таню, це я.
Тиша. Потім зітхання.
— Оксанко… ти отримала записку?
— Що з мамою?
— Інсульт. Третій день у реанімації. Лікарі кажуть… — голос затремтів. — Шансів майже немає.
Оксана опустилася на стілець.
— Коли це сталося?
— Позавчора. Сусідка знайшла її на кухні. Оксанко, вона постійно кличе тебе. Навіть у несвідомості.
— Я… не знаю…
— Приїжджай. Будь ласка. Може, відчує…
Оксана опустила трубку й довго сиділа в тиші. У голові метушилися спогади. Мати співає колискову. Мати лікує розбиту коліно. Мати сміється над їхніми виставами…
— Мам, я вже вдома! — Богданко увірвався у кімнату. — Чого ти така сумна?
Оксана подивилася на сина. Йому було вже чотирнадцять, але він здавався їй тим самим малюком.
— Сину, сідай. Треба розповісти…
Хлопець насторожився.
— Що трапилося?
— У теВони приїхали до лікарні вчасно, щоб встигнути прошептати матері останнє “пробач” та почути її слабкий, як осіннє листя, шепіт: “Я люблю тебе, донечко”.
