Записи з щоденника Олесі Іваненко
Я не хотіла бути коханкою. Та так склалося, що заміж я не вийшла вчасно. До тридцяти років просиділа в дівках, а потім вирішила шукати щастя, хоч із чужим чоловіком.
Спочатку не знала, що Віктор одружений. Він же, відчувши мою прив’язаність, не став ховати правду. Я не докоряла йому. Лише себе лаяла за слабкість і неможливість розірвати ці стосунки. Відчувала себе недоладною, немічною. Адже роки йшли, а я все ще була сама.
Зовні я була звичайною дівчиною — не красуня, але приємної зовнішності, трохи пухкенька, що, мабуть, додавало мені віку. З Віктором не було майбутнього. Але залишатися самотньою було страшно, тому я трималася за ці почуття, хоч і розуміла їх марність.
Якось до мене завітав рідний брат Ігор. Він був у проїзді через службове завдання. Забіг на кілька годин — давно не бачилися. Обідали на кухні, згадували дитинство, говорили про життя. Я розповіла йому про свої стосунки, виплакалася.
Тут зайшла сусідка, покликала показати нові покупки. Я відлучилася на півгодини. Саме тоді подзвонили у двері. Ігор пішов відчиняти, гадаючи, що це я повернулася. На порозі стояв Віктор. Брат одразу зрозумів, хто перед ним. Віктор збентежився, побачивши незнайомого чоловіка в спортивних штанах із бутербродом у руці.
— Олеся вдома? — вимовив він.
— У ванній, — хитро відповів Ігор.
— А ви… хто? — не встиг Віктор закінчити, як брат схопив його за комір:
— Чоловік я її, цивільний. Поки що. А ти чого потрібен? Чи не той самий одружений кавалер, про якого вона розповідала? Слухай уважно: якщо ще раз сюди прийдеш, викину зі сходів. Зрозумів?
Віктор вирвався й швидко пішов.
Коли я повернулася, Ігор розповів про візит.
— Нащо ти це зробив? Хто тебе просив? — я заридала. — Він більше не прийде.
— І це на краще. Годі сльози лити, — сухо сказав брат. — У мене для тебе є чоловік у селі — удовець. Жінки за ним ходять, а він нікого не підпускає. Як повернуся з відрядження, поїдемо до нас. Знайомитиму.
— Що? Ні, Ігорку, я не можу. Невідомий чоловік, і ще й сама до нього їхати… Соромно.
— Соромно — із чужим спати, а не з вільним познайомитися. Не тягну тебе до нього в ліжко. Поїдемо, бо у Люби день народження.
Через тиждень ми вже були в селі. Дружина Ігора, Люба, приготувала свято у дворі. Серед гостей був і його друг, удовець Богдан.
Просиділи до пізнього вечора. Богдан виявився тихим і скромним. «Печалиться за дружиною, — подумала я. — Добрий чоловік. Таких мало».
Через тиждень у вихідні хтось постукав у двері. Я не чекала гостей. Відчинила — на порозі стояв Богдан із пакетом.
— Дозвольте, Олесю. Я за покупками у місто. Вирішив завітати, — сказав він, соромлячись.
Запросила на чай. З пакета він дістав невеликий букет квітів.
Сили біля столу, говорили про дрібниці. Коли чай закінчився, Богдан збирався йти. Біля дверей він раптом обернувся:
— Не скажу зараз — пожалкуватиму. Олесю, я весь тиждень думав про вас. Із нетерпінням чекав вихідних…
Я червоніла.
— Ми ж мало знайомі…
— Це неважливо. Я вам не противний? Можна на «ти»? Я розумію, що не подарунок. Ще й дитина в мене — донька, восьми років.
— Дочка — це щастя. Я завжди мріяла про дитину.
Він взяв мене за руки, потім поцілував. У моїх очах були сльози.
— Я тобі неприємний?
— Ні… навпаки. І солодко, і спокійно. Ні в кого нічого не краду…
З тих пір ми бачилися щоЗдавалося, навіть сонце почало світити яскравіше, коли ми разом йшли до машини, обійнявшись, немов підлітки.
