Хм записую долю на папері, як сказала б бабуся. Сидиш, обмірковуєш, а правда криється в прислівях
«Знаєш, доню, як то кажуть: не кожна Оксана київська паничка, не кожен Павло з Камянця-Подільського. Святих на землі цій грішній з пальців рахувати. Тож не суди, бабуся примружила очі, ніби відгадку знала, а зазирни у власну душу. Така вже́ ти добро́дитка дружина була́ свому Пашкові?»
«Ба́бусю, та ж Павло пішов до моєї подруги! Де тут справедливість? Мовчати?» не стрималася я.
«Але́ ж не летіти до Павла на роботу, скаргу носом писати, який твій чоловік ходок! Сама сорочку вибілиш. Знайомі істориї… Обдурені жінки бігали по гуртожитках у слізах та розпачі. Любов же накази не слуха й заборони зневажа. Не поможе, зайченя. Покорися. А час покаже, де зерно, а де плівка», бабуля була спокійна. Моя звістка про зрадника-чоловіка й зрадницю-подругу її навіть не колихнула. Наче звичну новину почула.
Хм, «покорись». Легко сказати. Подруга Соломія от же лиха біда! Чоловіка свого сховала, за моїм позавидкувала. Не ви́йде! Не віддам!
Бувало, позира́в Павло на Соломію. Згадалось, як компанією до лазні ходили. Очей не міг одірвати. Як кіт на сметану. Поглядом обіймав та цілував подругу, в білу простирадло загорнену. Колись я не надава́ла цьому ваги.
Соломія безперечно красива, лагідна, сердечна. Та й що? Ми з Павлом шістнадцять років прожили, син Олесь народився. Була певна, що родина моя кріпка, жодна гріховна сила її не рознесе.
У Соломії з Олегом дітей не було. Знаю, дуже сумувала вона через це. Про Олега не скажу, мовчав був переважно. Гадаю, по-мужньому перебивався. Дружи́ли сем’ями́. На природу разом виїжджали, відпустку днів спільних повні. Раділи, як вміли. От і знайшла своє́ лихо час. Постукала у двері, посміхаючись.
«Даринко, Олега «Швидка» забрала. Інфаркт. Господи, казала ж йому: Давай дитину з притулку ві́зьмемо! Ні, мовчав, похмурів. Ось тепер не знаю, що чекати Чи ви́тягне?» Нещасна Соломія ридала навзрид.
«Заспокойся, Соломіє! Усе налагодиться! Побачиш, Олег боєць», щиро втішала я.
«Ох, Даринко! Як жити без Олежка? Він мені світ у віконці! Утішить, підбадьорить Самотня як же?» всхлипувала Соломія.
«Не копай яму завчасно, Соломіє. Зберися. Не ро́зливайся! Грим, манікюр, зачіска Посмішку причепи й до чоловіка в лікарню! Олег у тебе вдруге закохається й швидше на ноги встане»
Тоді все обійшлося. Олега підлікували. Життя назад коли́снулось. Незабаром Олег із Соломією всиновили трирічну дівчинку Іринку. Сімя була на верше́ні щастя.
«Ось тепер і помирати не страшно!» раптом сказав Олег за святом.
«Чого це? Тепер лише жити, дочку ростити», здивувалися ми.
«Та до того, що не дарма днів своїх прожив. Хоч одну дитячу душу пригрів. На дружину мою Соломію надію покладаю. Вона впорається. Дозволяю їй заміж вийти
Але відчуваю, що у моїй душі нарешті посвітлішало, і здається, весна тепер вікуватиме там вічно.
