Автобус зупинився на перехресті в самому серці Львова, коли Данило побачив її губи. Дівчина струсила з рукава клаптик кульбаби. Цей легкий рух губ, ніби поцілунок вітру, вразив його, як сонячний промінь у темній кімнаті:
— Ти будеш моєю дружиною, — випалив він незнайомці, не розуміючи, чому в її карі очі раптом відбилося все його життя.
Вона повільно обернулася, її погляд був не переляканим, а холодним, наче вона оцінювала не людину, а тріснутий полотно:
— Ви божевільний.
— Я буду найкращим чоловіком. Погоджуйся.
Вона засміялася, показавши трохи нерівні зуби:
— А з якого дива? Я вас не знаю.
— Тоді давай познайомимося. Зустрінемося ще раз, — він театрально вклонився, не даючи їй заперечити. — Данило, інженер з великими планами. Приємно познайомитись.
— Марічка, — відповіла вона, наче уві сні. — Художниця. Може, відома, а може, і ні.
— Ідеальна пара: технар і мрійниця, — посміхнувся він. — Будемо доповнювати одне одного.
— Ні, дякую, — різко відповіла вона. — Я й так ціла.
— Ось за це я тебе й полюбив, — Данило відчув, як серце забилося частіше. — Чекаю завтра о восьмій біля фонтану в парку. Обіцяю вечір, якого ти не забудеш.
Марічці він не сподобався. Іти вона не збиралася. Але вранці, хизуючись перед подругою, розповіла, як незнайомець запросив її заміж, обіцяючи вічне кохання.
— І ти відмовила? — здивувалася подруга. — Та ти що! Треба користуватися, коли хтось закохується з першого погляду. Може, він заможний! Погуляла б за його кошти.
— Він чекає мене сьогодні, — знизала плечима Марічка. — Хочеш, підемо разом? Перевіримо, який він щедрий. Самотужки я не витримаю — нудний він.
— Звісно, йдемо!
Одного вечора справа не обмежилася. Данило прилип до них, як тінь. Не шкодував ні грошей, ні часу на двох студенток мистецького коледжу. Знав, чого хочуть молоді дівчата: квитки в кіно, затишні кав’ярні, дорогі фарби, якісні пензлі. Він, інженер із десятирічним досвідом, працював у фірмі, що займалася новітніми технологіями, і міг собі це дозволити.
Марічка не приховувала байдужості. Відкрито казала, що зустрічається з ним від нудьги, поки не знайде справжнє кохання. В когось іншого. Одним словом — робила йому послугу.
Данило дивився на неї, як на капризну дитину, і після кожного побачення повторював:
— Ти будеш моєю дружиною.
Вона сміялася у відповідь. Хто захоче дружину, яка дивиться на інших? Але Данило не відступав. Він не залицявся — він облягав її, як фортецю.
Зустрічав після пар, водив на виставки, дарував прикраси, запам’ятовував її звички. Вислідковував її парубків і «прибираТа одного разу, коли вона стояла перед вікном і дивилася на дощ, що оббивав віконне скло, раптом усвідомила, що вже давно не відчувала, що живе.
