Ну, Остапчику, ну прошу! Я вже зовсім нічого не розумію, вода фонтаном бє, сусідка знизу зараз підніметься й прибє мене! Ти ж знаєш її: як сердитий сич, вічно свариться. Я вся трусюся, і кран не можу знайти! Дзвінкий крик у слухавці розлітався по кухні, як шурхіт під вікнами у дощову ніч. Телефон притискав до вуха мій чоловік Остап, і навіть цим жестом можна було вгадати: у його житті знову починається непроханий вкрадливий сон.
Я, Оксана, застигла з виделкою, поклавши її на тарілку так повільно, мов би вона була єдиною зброєю перед наступом невидимого ворога. Під рукою борщ із пампушками, голубці, запечене курча, словом, усе те, що готувалося з любовю, бо у нас сьогодні мала бути тиха вечеря як у снах, де ти нарешті знайшов свою хатину під сонцем.
Остап кидав перелякані погляди то на мене, то на змарнілий телефон.
Ганнусю, спокійно, бурмотів він у слухавку. Який саме кран? Під умивальником чи в туалеті? Перекрий центральний стояк.
Та я не знаю, де він! Остапчику, приїдь, благаю! Мені страшно! Ще й гаряча вода, а я сама, що мені робити?
Остап зиркнув крізь мене винувато й безсило, як хлопчина, якого застали на гарячому. Я мала б мовчки його підтримати, бо колись клялася, що ми будемо разом крізь дощі й громи. Але буря лютувала в мені тиха, підступна, як осінній туман.
Їдь, Остапе, рятуй Ганну, сказала я наче сторонній голос за спиною. У нас же не річниця, і планів на вечір не було. І я майже нічого сьогодні не готувала, правда? Їдь, сину мій герою, Ганнуся сама не впорається.
Ну не зліться, стурбовано вихопив він ключі від автівки й, майже збиваючи стілець, зашурхотів до виходу. Вона ж, бідолаха, без чоловіка все ламається. Я туди й назад навіть омлет не встигне вистигнути! Борщ сховай у мікрохвильову, добре?
Двері, немов у буремному фільмі, грюкнули, й я лишилась одна серед святкових пахощів і… розчарування. Я підійшла до вікна; чорний, немов кавовий туман травневої ночі, приховав його машину, яка рвонула у темряву.
Ганна ось уже три роки це імя розчиняється у кожній нашій з Остапом миті, як холодна вода у гарячому чаї. Подруга ще зі шкільних років, жвавла, гостра на слівце, своя людина, як він казав. Але з того часу, як Ганна повернулася після розлучення, вона стала тінню за нашими плечима спершу з дрібними проханнями: перевезти меблі, налаштувати вай-фай, а потім поламаний унітаз перетворився на катастрофу вселенського масштабу. І завжди це відбувалося саме тоді, коли у нас із чоловіком були свої плани.
Я не була ревнивою. Я знала: дружба то солодкий сон рідного дитинства, але серце нашіптувало справа не у Ганниних кахлях. Вона була гордою, мрійливою, завше з намальованими губами, і говорила з чоловіками так, мов з князями Київської Русі. Ось ці її жіночі хитрощі, ця вічна гра у беззахисність і от мій Остап уже ладен бігти у грозу босоніж.
Я сховала вечерю у холодильник апетит розчинився, як цукор у борщі. За три години Остап повернувся втомлений, мазутний, але вдоволений. Він був, як казковий вояка, який повертається із перемогою.
Ну, встиг. Там і справді потоп був. Зірвався сифон, поїхав у Сільпо купувати прокладки. Ганнусю добряче трясло, аж валідол ковтала.
Чайком хоч пригостила? спитала я, роблячи вигляд, що читаю крізь шепіт старих сторінок.
Та пригостила, і медівником накрила. Вона там пиріг спекла, шарлотку. Передавала тобі вітання й вибачення.
“Пирогом пригостила”, відзначила собі я. Виходить, коли вода била з-під раковини, у неї в духовці пасів пиріг? Якась химерна казка…
Я зберігала спокій. Скандалити не мало сенсу Остап встав би на захист Ганни, і я знову виглядала б злою. Треба діяти інакше. Я твердо вирішила: наступного разу вирушу з ним, аби рятувати бідну Ганнусю.
І цей раз не забарився. Ранок суботи, в хаті запах шашлику, ми вже складаємо речі у багажник, у мріях зелена дача, спів соловїв. Телефон дзвінок, той самий, що Остап відразу впізнає серед тисяч інших: спеціальний тон Ганни.
Та що там, Ганнусю? Як це “іскрить”? Сильно? Димом тягне? Остап зблід. Нічого не чіпай, вимкни пробки на щитку в коридорі!
Він глянув на мене розгублено. А я вже стояла біля хвіртки з касетою розсади півоній.
Оксана, ну сама бачиш…
Електрика?
Гірше, щиток іскрить. Каже, на всю квартиру запах гарі. Електрик із обслуговуючої служби не приїде, а приватні дорого і довго…
Зрозуміло, я без жодних емоцій поставила розсаду на землю. Дачу скасовуємо?
Та може, швидко заїду, гляну, ти поки підготуй усе, я за годину повернуся.
Поїду з тобою, сказала я спокійно й остаточно.
Він зніяковів:
Чому? Все одно не допоможеш…
Поїду, відрізала я. Разом. Тим паче, хочу побачити Ганнусю.
Увесь шлях до того дому чоловік був нервовий, а я холодна, як зимова річка.
Ганна відчинила двері у шовковому халаті із візерунками маками, макіяж як у ведучої новин. Побачивши мене, мимоволі розгубила усмішку. Але потім вона закружляла навколо Остапа:
Оксанко! Яка несподіванка! Боже, я ж зовсім не зачісана! Проходьте, заходьте. Остапчику, ти мій рятівник, там в коридорі тріщить, як генератор на Майдані!
Ми увійшли. В коридорі ледь відчувався присмак згорілого пластику. Остап узявся до роботи. А Ганна заблимала очима:
Оксаночко, чому ти в дверях стоїш? Йди, побалакаємо, кави випєш, поки чоловіки по “своїх” справах.
Я тут потрібна. Раптом Остапу ліхтарик подати, твердо стояла я на своєму.
Ліхтарик! засміялася вона нервово. Остап усе й без світла зробить, він у мене золоторукий, правда, Остапчику?
Остап щось пробурмотів, розбираючи дроти.
Ганно, я втупилася у її обличчя, а чого ти аварійну службу не викликала? Для електрики є гарячий номер.
Ну, там ж такі грубі, я тільки Остапцю довіряю! Він же свій, рідний.
А золоторукі чоловіки мали сьогодні жарити шашлик. Ми на дачу їхали, наголосила я.
Ой, пробачте! Я завжди усе ламаю, бачите одна, усі біди чіпляються!
Через пятнадцять хвилин Остап закінчив: Контакт окислився. Вичистив, затягнув. Але щиток треба міняти.
О, Остапчику, сам зможеш його купити й замінити? Я гроші віддам!
Не зможе, відповіла я. Ми їдемо на дачу. Далі у театр.
Ганна кинула на мене погляд, повний чорного диму, але враз знову заусміхалась до Остапа:
Хоч кави, вже купила еклери твої улюблені!
Дякую, ми поспішаємо, сказала я. У нас плани.
На дворі Остап важко зітхнув:
Оксанко, навіщо так злісно? Вона ж не зі зла!
Не смійся з себе: вона використовує тебе, а ти наївно тішишся. Вона не крани ремонтує вона уваги хоче.
Та годі тобі! Я для неї, як брат!
Дуже вигідний брат, який тесля, сантехнік і психотерапевт в одній особі.
Ми поїхали на дачу, але чорна хмара все ще стояла між нами.
Розвязка прийшла швидко. Через два тижні Остап був у відрядженні. Я готувала вечерю, уявляючи, як нарешті повернеться з дороги, як ми разом поринемо у тихий сімейний вечір. Десь о шостій дзвінок:
Оксанко, трохи затримаюсь. Ганна телефонувала біда.
Яке тепер лихо? Метеорит впав?
Карниз тяжкий купила, на ногу впустила, забила пальця. Самотня. Просить завітати підняти карниз, докупити мазь… Я швиденько.
Я здала глибокий подих.
Остапе, їдь додому. Я сама поїду до Ганни. Знаю, чим допомогти.
Ти? А навіщо?!
Бо я жінка. Я краще знаю, яку мазь, як перевязати. А ти вмикай чайник. Буду швидко.
Не вагаючись, я одразу діяла. Відкрила сайт Чоловік на годину, замовила сервісного дядька з найкращим рейтингом, додатково аптечну доставку.
Під’їздом біг курєр з пакетом. Я, як у нетверезому сні, майнула повз нього, піднялася на поверx. Двері відчинені навстіж, із середини пахне вином і свічками.
У вітальні сутінки, блимає свічка, схоже, що запахом ванілі. На дивані Ганна, закутавшись у той самий халатик, нога лежить, як у сцені давньої драми, а на столику два бокали вина і незачеплений сирник.
Остапчику, це ти? млосно протягнула вона.
Я рвучко хитнула вмикачем і вся ця театральна містика розсипалася як мильна бульбашка.
Ганна аж підскочила:
Оксано? Що ти тут робиш? Де Остап?!
Він удома. Я принесла тобі мазь. І допомогу.
Яку таку допомогу? Ганна зблідла.
Карниз буде вішати майстер. Зараз приїде.
В цей момент у двері постукав кремезний дядько у робочих чоботях.
Доброго дня, викликали на дрібний ремонт. Де тут той карниз?
Сюди, запросила я його, а до Ганни: Лікарняна допомога, майстер, все оплачено. Ти хотіла допомоги? Ось вона. А Остап нехай має відпочинок.
Ганна сиділа червона, як бузок у травні, і шипіла:
Що ти задумала? Чому ти втручаєшся?
Просто прикриваю твої дірки, щоб не текли вони у моє родинне щастя, усміхнулась я. Не соромно кликати чужих чоловіків, коли своїх не вистачає?
Йди геть! пролунав її крик.
Іду. За двадцять хвилин майстер доробить оплачено. Не хвилюйся, здорову ногу маєш бігаєш прудко.
Я вийшла на свіже повітря і відчула полегшення, як після літньої грози. Я нічого не розбила просто навела лад.
Удома Остап стурбовано зустрів мене:
Як там Ганна? Що з ногою?
Усе гаразд. Бігає, як вихор. Карниз вішатиме майстер.
Я ж міг сам…
Сядь, попросила я. Ти не розумів, Остапе? Свічки, вино, халатик, та ця безпорадність тільки у ті миті, коли тебе треба вирвати з наших планів?
Він почервонів, опустивши погляд:
Мабуть, здогадувався. Але ж старі друзі. Відмовити незручно було…
Вона просто жонглювала твоїм жалістю. І ти тішив її его, цуплячи у нас час. Вона чекала не майстра, а тебе.
Пробач мені, тихо сказав він.
Любий, кожен має свої межі. Відсьогодні все: для Ганни є Чоловік на годину. Якщо їй знову захочеться родинного тепла хай дзвонить до своїх друзів. А ти мій чоловік, моя стіна.
Добре, твердо заявив Остап.
Ганна перестала дзвонити. А через пів року я побачила її у торговому центрі під руку з новим чоловіком, у руках пакунки з вишуканих магазинів. Вона зробила вигляд, що не впізнала мене, відвернувшись, як балерина на сцені.
Я лише посміхнулась. І подумала: нарешті хтось буде лагодити їй крани на законних підставах. А у нашій хаті, між мною і Остапом, нарешті оселилася тиша і затишок. Ми разом пили чай, планували подорожі і знали точно: на дачу таки доїдемо, бо власний простір як букет півоній: бережи його, навіть якщо поруч росте колюча кропива.
