Втомлений від тещі й дружини
Того вечора до мене завітав наймовчазніший і найстійкіший чоловік нашого села Степан Онисько. Знаєте, бувають такі люди з них цвяхи робити треба. Постава рівна, руки лопати, всі в мозолях, а в очах спокій давній, мов тихе лісове озеро. Він ніколи не скаже зайвого слова, не пожалкується. Що б не трапилось хата протікає, старенькій сусідці треба дрова нарубати Степан тут як тут. Зробить мовчки, кивне й піде.
А тут Прийшов увечері. Господи, як зараз перед очима стоїть. Двері в мій фельдшерський пункт відчинив так тихо, ніби не він сам, а осінній протяг зайшов. Стоїть на порозі, в руках теребить свою шапку, а в очі мені не дивиться в землю вдивляється. Пальто мокре від мряки, на чоботях глина тягнеться з поля. І такий він тоді був згорблений, немовби зламаний. Мені аж серце затремтіло.
Заходь, Степчику, чого стоїш, кажу лагідно, вже чайника на плиту ставлю. Я ж знаю: є втоми, що не таблеткою лікуються, а добрим словом із чаєм на травах.
Сів він на краєчок кушетки, голови не підняв. Мовчить так, що у кімнаті лише ходики ледь чутно цокають. А те мовчання гірше крику ніби кімнату ним все залило. Я подаю йому склянку гарячого чаю, вкладаю в долоні ледяні пальці.
Обгорнув склянку руками, підніс до губ, а руки так тремтять, що чай хвилями розхлюпується. І тут бачу, як прокочується по щетинистій щоці одна сльоза важка, чоловіча. Потім ще одна. Не скавулить, ні, просто сльози течуть і губляться в бороді.
Іду я, Маріє Андріївно, ледве чути. Досить. Більше не маю сили.
Підсіла поруч, поклала йому руку на долоню. Його рука здригнулася, але не відсахнулася.
Від кого йдеш, Степане?
Від жінок своїх тихо відказує. Від Катерини, від тещі Ганни Павлівни. Зїли вони мене, Маріє Андріївно Душі не лишилося. Що б не зробив усе не так. Борщ зварив, поки Катя в полі пересолив, картоплю невірно нарізав. Полицю прибив криво, всі чоловіки як чоловіки а ти!. Грядку скопав дрібно, бурян залишив. І так зо дня у день, рік у рік ні слова теплого, ні погляду ласкавого. Тільки уїдливість, ніби кропива.
Мовчки посидів, ковтнув чаю.
Я не пан, Маріє Андріївно, все розумію важко жити. Катя-квітка з ранку до ночі на фермі, втомлюється, сердиться. Теща Ганна Павлівна, ноги болять, сидить й усім втому на душі накладає. Я все терплю. Устаю першим: хату отоплю, води наношу, худобу догляну, тоді на роботу. Ввечері прийду знову все не так. Слово скажеш сварка, промовчиш ще гірше: Чого мовчиш, може, задумав щось лихе? Душа, знаєте, не залізна. Вона теж стомлюється.
Знов мовчить, дивиться в огник у печі.
Усе життя так продовжив він шепотом. Я ж хату цю своїми руками поставив Думав гніздечко, сімя. А вийшла клітка. Та ще й злими пташками. Сьогодні ж ось зранку знову: Двері скриплять, спати заважають! Що ти за господар? Взяв сокиру думав петлю на ворітьях підправити а сам стояв, дивився на гілку яблуні, думка темна мелькнула ледве відігнав. Узяв вузлик, шматок хліба і до вас. Переночую, а завтра піду, куди очі дивляться. Нехай живуть самі. Може, згадають добре слово, коли вже запізно.
Ось тут я зрозуміла: зле, душа на краю. Не можна його пускати, не можна.
Так слухай мене, Ониську, кажу строго. Витери сльози. Не по-чоловічому це. Ти подумав, як їм там без тебе? Катя сама господарство витягне? Ганна Павлівна кому потрібна буде з хворими ногами? Ти ж за них відповідаєш.
А за мене хто відповідальний, Маріє Андріївно? сумно посміхнувся. Хто мене пожаліє?
Я пожалію, кажу твердо. І лікуватиму. Хвороба у тебе важка втома душі. Ліки найпростіші. Робитимеш, як скажу: додому мовчки, на всі зауваження мовчи, в очі не дивись, лягай і відвертайся до стіни. Завтра вранці сама до вас прийду. І нікуди не підеш. Чув?
Він подивився у відповідь із трохи тьмяною, але вже теплою надією в погляді. Допив чай, мовчки кивнув і неспішно вийшов у темний вечір. А я ще довго сиділа біля печі і думала: яке ж то диво просте людське добре слово, чого його так мало поміж людей, як ліків, а воно найважливіше.
На світанку я вже була під їхньою хвірткою. Відчинила Катерина. Обличчя сердите, очі заплакані, недосипані.
Що вам, Маріє Андріївно, вдосвіта треба?
Степана прийшла глядіти, спокійно відповідаю й заходжу в хату.
У хаті холод, порожнеча. Ганна Павлівна згорнулася на лаві в шалю, зосереджено дивиться з-під лоба. Степан на ліжку, як і веліла, лицем до стіни.
Що там йому, здоровий як кінь! просичала теща. Треба працювати, а не байди бити.
Я підійшла до нього, торкнула чола, послухала, мов для порядку і так усе ясно. Глянув на мене: тихо лежить, тільки скулами мязи ходять.
Я вирівнялася, глянула на обох жінок серйозно:
Діла у вас сумні. Степанове серце просто натягнута струна далі не витримає. Ви його своїми вічними наріканнями заморили. Ви гадаєте, він кам’яний? А він живий. Душа болить просто скажено. Ось що я йому приписую повний спокій. Жодної роботи! Відлежуватись, тиша не підходити, не картати. Тільки турбота й доброта. Поїте відваром шипшини, укрийте ковдрою. А ні я не ручаюсь, може, й в обласну лікарню доведеться відвезти. А звідти всі не повертаються
Побачила, як у їхніх очах визирнув справжній страх. Бо хоч сварливі, а все ж тримаються за нього як за скелю. Страшно подумати, що не стане тієї опори
Катерина несміливо підійшла до ліжка, доторкнулась до плеча; Ганна Павлівна прикусила губу, мовчить. Я пішла, залишивши їх із цією думкою. І чекала.
Перші дні, як потому розповідав мені Степан, у хаті стояла кришталева тиша. Жінки ходили навшпиньки, майже не розмовляли. Катерина носила йому бульйон, залишала на тумбочці й мовчки йшла. Теща, проходячи, перехрещувала його спину. Криков не було.
А потім почала танути крига. Якось вранці він прокинувся від запаху печених яблук із корицею улюблених з дитинства. Катерина сиділа біля ліжка, чистила яблуко. Побачила, що не спить тремтячим голосом: Їж, Степчику, ще тепле. І в її очах уперше за багато років була не досада, а турбота.
Через день теща принесла шерстяні шкарпетки. Сама звязала.
Тримай ноги в теплі, пробурчала, але вже без злості.
Степан лежав і вперше відчув себе вдома не як пара рук, а як рідна людина, яку не хочуть втратити.
Минуло декілька днів. Я зайшла ще. В хаті тепло, пахне свіжим хлібом. Степан за столом, ще блідий, але очі світлі. Катерина наливає йому молоко, теща пиріжків ставить. Не співоча ідеальна сімя, але напруга кудись поділася.
Він зірко подивився на мене та посміхнувся легко, щиро. І такою світлою стала вся хата! Катерина, вперше давно, теж несміливо усміхнулася. Ганна Павлівна відвернулась та я встигла побачити, як витерла сльозу з куточка ока.
Більше не лікувала їх. Стали ліками одне для одного. Ні, книжкової ідилії не було: теща ще іноді підбурчить, Катерина з досади пирхне. Але потім теща ставить чай із малиною, Катерина погладить плеча. Навчилися бачити у собі не помилки, а людину.
Часом проходжу повз їхню хату сидять вечорами на призьбі. Степан щось майструє, жінки насіння лускають, перешіптуються. На душі теплішає: найбільше щастя в тихому вечорі, у запаху пирога, у вовняних шкарпетках, у відчутті дому й того, що тебе люблять.
Ось вам і дума: що краще лікує гірка пігулка чи добре слово вчасно? І що дорожче: страх втратити, чи вміння цінувати тих, хто поруч?
Запамятайте, любі: щастя не в блискучих речах, а в звичайних проявах турботи. Цінуйте одне одного тоді, коли ще не пізно.
