**Коли чоловік поїхав, а свекруха нагрянула без попередження**
Ненавиджу пізні дзвінки. Люди в здоровому глузді в такий час не турбують, хіба що трапилось щось надзвичайне. Тому кожен нічний виклик змушує мене здригнутись і чекати поганих новин.
Я вже потонула у сні, коли мелодія чоловікового телефону порушила тишу спальні. Він зітхнув і взяв трубку.
— Невідомий номер, — сказав, кинувши на мене погляд через плече.
— Вимикни звук. Хто треба — зателефонують зранку, — пробурчала я, занурюючись під ковдру.
Але телефон дзвонив і дзвонив. Я зітхнула й скинула покривало.
— Та дай відповідь уже! — попросила, усвідомлюючи, що сону більше не буде.
Чоловік довго слухав, потім сказав, що зранку виїжджає.
— Що? — видихнула я, остаточно прокинувшись. — Куди?
— Женько помер. Серце. Дружина дзвонила, просила приїхати. Завтра візьму відпустку й поїду. От біс… Женькові й сорока не було… — Тарас підвівся й пішов у кухню.
На світанку я провела його, поклавши зміну сорочку й бритву. Женька був мені майже не знайомий, тому я залишилась.
Пила каву, роздумуючи, з чого почати день: з прибирання чи з прання фіранок? Відпочинку для жінок не існує. Вирішила, що готувати не буду. Три дні без їжі — тільки на користь. У крайньому випадку зроблю яєшню. А коли Тарас повернеться — приготую щось смачне.
Та моїм мріям не судилося збутися. Ледь я встигла привести себе до ладу, як у двері задзвонили. Подумала — сусідка за чимось прийшла, тому сміливо відчинила.
На порозі стояла моя свекруха, а за нею маячив її другий чоловік, Степан.
— Ти, бачу, не рада? Ми були поруч, вирішили зайти. Але якщо ти зайнята, можемо піти, — промовила Ганна Іванівна, не зрушуючи з місця й вивчаючи моє обличчя.
Ніби вона колись попереджала про свої візити.
— Та що ви, заходьте, — відповіла я, розтягуючи губи в посмішці й пропускаючи їх у хату.
— Ми ненадовго, правда, Степу? — додала свекруха, скидаючи з плечей норкову шубу.
Степан спритно піймав її на льоту, не давши впасти.
— Не роззувайтесь, я ще не прибрала сьогодні. Ви завжди ждані, Ганно Іванівно. Ви чудово виглядаєте, — промовила я якомога тепліше.
— А Тарасик де? На роботі? Сьогодні ж вихідний. Не береже себе. Тобі теж не завадило б працювати. Тоді йому не довелося б горбатися по вихідних. — У її голосі було не дорікання, а прямо звинувачення у моїй неробі.
— Я працюю, просто вдома… — почала я виправдовуватись.
Можна було кричати, вона все одно не почула б. Лише я почала розповідати про віддалену роботу й гарний заробіток, як у неї раптово наставала глухота.
Свекруха прискіпливо оглянула кімнату, помітивши пил на шафі й сорочку Тараса, кинуту на кріслі. Я забула її закинути у пральку.
— Нові фіранки купила? Гарні, але й ті ще були нічого. Живете не по кишені, забагато витрачаєте. Новий диван купили? А що зі старим? — Не чекаючи відповіді, Ганна Іванівна сіла, перевіряючи м’якість. — Не надто світлий?
Кажуть, з віком пам’ять пога**Тарас** лагідно усміхнувся, обійнявши мене за плечі, і я відчула, як усе це — його сміх, наша кухня, навіть невчасний візит свекрухи — робить мене щасливою.
