Треба ж попереджати, я ж нічого не підготувала! Ви уявляєте, скільки це нині коштує гостей приймати?! обурюється свекруха, Ганна Миколаївна.
Я невістка, звичаю української, працюю щодня, живу без зайвої пихи та замашок. З чоловіком ми господарюємо у своїй квартирі в центрі Полтави, самі все заробляємо кредит, комірне, робота з самого ранку до нічної темряви.
Ганна Миколаївна мешкає в селі Ярки, разом з її донькою моєю зовицею, Оксаною. І все б було добре, якби вони не надумали, що наша квартира це санаторій вихідного дня. Спочатку це звучало навіть трохи тепло:
Ми до вас на вихідних приїдемо, каже свекруха.
Зовсім ненадовго!
Ми ж сімя!
Ага, “ненадовго” тобто з ночівлею; “заїдемо” це з валізами, порожніми каструлями та очима, що чекають накритого столу.
Щовихідних все повторюється: я після робочого тижня мчусь по продуктових крамницях, куховарю, мию, накриваю стіл, усміхаюсь, а потім ще вибираю цілу гору посуду до ночі. Ганна Миколаївна сидить на дивані і невпинно коментує:
А чому салат без зеленого горошку?
Я борщ люблю гуще!
У нас у Ярках такого не роблять.
Оксана підхоплює:
Ох, так втомилася з дороги!
А чому нема пиріжків на десерт?
І жодного разу не прозвучало: “Дякую”, “Можна допомогти?”
Одного вечора я не витримала й кажу чоловікові Сергію:
Я не хатня працівниця, і не хочу щовихідних приймати твою родину як у ресторані.
Може, й справді пора щось змінювати
І тут мене осяює цікава думка.
Наступного тижня дзвонить свекруха:
Ми у суботу до вас їдемо.
Ой, цього разу у нас свої справи, відповідаю спокійно.
Що за справи?
Ну, наші особисті.
Так і зробили: зранку в суботу ми з Сергієм їдемо до Ярків до Ганни Миколаївни. Стоїмо під ворітьми вона відчиняє і трохи губиться.
Що це таке?!
Ми до вас у гості, не надовго.
Треба ж було попередити, я нічого не встигла приготувати! Ви уявляєте, скільки треба гривень, щоб приймати гостей?!
Я дивлюсь на неї і кажу спокійно:
Ось бачите, а я так живу кожні вихідні.
Ти вирішила мене провчати?! Невдячна!
Крик стояв на все село, навіть сусіди виглядали за ворота, а ми з чоловіком поїхали додому.
І знаєте, з того дня жодного неочікуваного візиту. Ніхто більше не говорить “ми так собі заскочимо”, і мої вихідні більше не перетворюються на безкінечну кухню. Часом, щоб тебе почули, треба просто показати, як це бути на твоєму місці.
А ви як вважаєте, чи правильно я зробила? Як би ви вчинили на моєму місці?
