Гості пішли, а образа залишилась
— Мам, ну що ти таке говориш?! — Соломія кинула брудний тарілку в раковину так, що аж дзенькнуло. — Яка я невдячна? За що мені дякувати, можна дізнатися?
— За те, що все життя на тебе клала! За те, що твого батька терпіла заради дітей! За те, що собі ні в чому не відмовляла, аби ви вчилися й носили гарний одяг! — Ганна Степанівна стояла посеред кухні, червона від обурення, і міцно стискала кухонний рушник.
— Мам, годі! Гості тільки пішли, а ти вже на мене накинулась! Що я такого зробила? Погано зустріла твоїх подруг? Стіл не накрила? Торт не спекла?
— Не зробила! Ось саме що не зробила! — Ганна Степанівна розвернулася й почала люто мити чашки. — Сиділа мов чужа, коли Марія Іванівна розповідала про своїх онуків. Мовчала, коли Оксана запитувала, як справи у Дмитрика. Навіть «дякую» не сказала, коли тебе хвалили!
Соломія покрутила скроні. Голова розколювалася після трьох годин за столом у компанії маминих подруг. Ці вічні опитування, порівняння, поради, як жити правильно. Вічне незадоволення всім і вся.
— Мам, мені тридцять п’ять. Я доросла жінка. І не зобов’язана всміхатися й кивати кожну хвилину.
— Доросла! — фуркнула мати. — Доросла жінка живе окремо від матері, між іншим. А не сидить на шиї у сорок років.
— Мені тридцять п’ять, а не сорок! І я не сижу на шиї! Я плачу за комуналку, купую продукти, прибираю, готую!
— Готуєш! — Ганна Степанівна обернулася, і в очах у неї грала злість. — Що ти готуєш? Макарони з сосисками? А хто сьогодні борщ варив? Кто котлети робив? Хто цілий день прибирав перед гостями?
Соломія сіла на стілець. Сили покидали її. Ці нескінченні претензії, докори, спроби довести свою правоту виснажували більше за будь-яку роботу.
— Гаразд, мам. Я погана дочка. Що ще ти хотіла почути?
— Я хотіла почути «дякую»! — Ганна Степанівна вдарила долонею по столу. — Просто «дякую, мамо, за те, що приймаєш у своєму домі, за те, що не вигнала, коли чоловік пішов». «Дякую за те, що допомагаєш з Дмитриком, водиш до лікарів, забираєш зі школи». Але ні! Ти вважаєш, що мені це належить!
Соломія відчула, як до горла підкотився ком. Так, мати допомагає з сином. Так, вона живе в маминій квартирі вже третій рік, з тих пір як розлучилася. Але хіба вона не намагається відплатити? Хіба не працює на двох роботах, аби хоча б якось вкладатися в сімейний бюджет?
— Мам, я щодня дякую тобі. Може, не словами, але ділами. Я ж не прошу в тебе грошей, сама заробляю. Я ж допомагаю по хаті.
— Допомагаєш! — мати сіла навпроти дочки, досі стискаючи рушник. — А знаєш, що сьогодні Марія сказала? Що у її Оленки новий чоловік з’явився. Гарний чоловік, забезпечений. І одразу запропонував Оленці з дітьми до себе переїхати. А що в тебе? Третій рік сама сидиш, робота-дім, як маятник. І особистого життя немає.
— А до чого тут це? — піднялася Соломія. — Я не можу замовити собі чоловіка в магазині! Зустріну гідну людину — вийду заміж. Не зустріну — житиму сама.
— Сама! — Ганна Степанівна встала й почала ходити по кухні. — А я що, безсмертна? Мені вже сімдесят два роки. Скільки ще протримаюся? А ти залишишся зовсім сама, з дитиною.
— Дмитрик не маленький, йому вже тринадцять.
— Тринадцять! Найскладніший вік! Йому батько потрібен, чоловіча рука. А що він бачить? Матір, яка з ранку до вечора працює, і бабусю, яка його виховує.
Соломія встала зі столу. Розмова набував звичного напрямку. Зараз мати почне перераховувати всі її помилки, невдачі, промахи. Розповість, як треба було вчинити, з ким не варто було зв’язуватися, яку роботу шукати.
— Мам, я піду до себе. Завтра рано вставати.
— Звичайно, іди! — крикнула їй услід Ганна Степанівна. — Як завжди, коли розмова стає серйозною! Тікаєш і ховаєшся!
Соломія зупинилася біля дверей. Щось у маминих словах болісно колепнуло. Можливо, тому що в них була частка правди.
— Я не тікаю, мам. Просто втомилася від цих розмов. Ти завжди незадоволена. Що б я не робила, усе не так.
— Не так! — Ганна Степанівна підійшла ближче. — А як треба? Може, розповіси? Може, поясниш, чому в тридцять п’ять років ти живеш з матір’ю? Чому в тебе немає свого дому, своєї сім’ї? Чому мій онук росте без батька?
— Бо так життя склалося! — зірвалася Соломія. — Бо не всі народжуються з золотою ложкою в роті! Бо треба було спочатку дитину піднімати, працювати, а не по мужиках бігати!
— По мужиках! — ахнула мати. — Це ти так називаєш спроби влаштувати особисте життя?
— Мам, досить! — Соломія розвернулася й швидко пішла до своєї кімнати. За спиною ще довго лунав обВона закрила двері, глибоко зітхнула і зрозуміла, що найважче – це не знайти відповіді, а навчитися жити з питаннями, які іноді залишаються без відповіді.
