У нас вдома завжди були гості. Гості приходили ледь не щовечора.
Усі тільки випивають, пляшки скрізь, а їсти геть нічого нема. Де б то шмат хліба знайти… А на столі лише недопалки та порожня банка від шпротів, я ще раз озирнувся по столу, нічого немає.
Гаразд, мамо, я піду, мовив я і поволі почав натягати свої подерті черевики.
Я все ще сподівався, що мама мене зупинить, скаже щось добре:
Куди ти йдеш, сину, навіть не поснідав, ще й на вулиці мороз. Сиди дома. Зварю кашу, гостей вижену, ще й підлогу перемию,
Я завжди чекав від мами лагідного слова, але вона ніколи не говорила ніжних слів. Її слова були як колючки, від яких хотілося скрутитися і заховатися.
Цього разу я вирішив, що йду назавжди. Мені було шість, і я вважав себе цілком дорослим. Спершу вирішив заробити грошей і купити булочку, може й дві, бо голод аж у животі бурчав.
Як саме заробити, я не знав, але, проходячи повз ларьки, побачив пляшку, що стирчала зі снігу, підняв її, поклав у кишеню, потім знайшов чийсь пакет і ще півдня збирав пляшки.
Зібрав чималенько, вони голосно бряжчали в пакеті. Я вже уявляв собі, як куплю пухку запашну булочку з маком або з родзинками, а, може, навіть з глазурю, але на глазур пляшок не вистачить, подумав я, тож вирішив ще пошукати.
Я підійшов ближче до платформи електрички, де мужики по вечорах пють пиво. Я поставив важкий пакет біля ларька, а сам побіг за щойно залишеною пляшкою. Поки бігав, підійшов якийсь брудний, сердитий чоловік. Він забрав мій пакет з пляшками, подивився на мене дуже суворо, так що я мусив відвернутися і піти.
Мрія про булочку розтанула, як сон.
Збирати пляшки теж не легка робота, подумав я і знову покрив засніженими вулицями.
Сніг був сирий, липкий. Черевики промокли й замерзли. Було вже зовсім темно. Не памятаю, як опинився в якомусь підїзді, впав на сходовій площадці, підкотився до батареї й заснув, зігріваючись.
Прокинувшись, довго не міг зрозуміти, сплю чи наяву, бо було тепло, спокійно й затишно, та ще й пахло чимось смачним!
До кімнати зайшла жінка з дуже доброю усмішкою.
Ну що, хлопчику, лагідно запитала вона, зігрівся? Виспався? Пішли снідати. Бо я йшла вночі, а ти, як кошеня, спав у під’їзді. Я тебе взяла та й принесла додому.
Це тепер мій дім? ще не вірячи в щастя, запитав я.
Якщо в тебе немає дому буде твій, відповіла жінка.
Далі все було, наче у казці. Незнайома тітка годувала мене, дбала про мене, купувала новий одяг. Потроху я розказав їй усе про життя з мамою.
У доброї тітки було казкове імя Лілія. Насправді імя звичне для України, але я зовсім мало жив на світі й почув його вперше. Здавалося, що лише у добрих фей таке чудесне й красиве імя.
Хочеш, я буду твоєю мамою? якось сказала вона, обійнявши мене міцно, як це роблять справжні люблячі матері.
Я, звичайно, хотів. Та щасливе життя швидко скінчилося. Через тиждень зявилася мама.
Мама була майже твереза й кричала на тітку Лілію:
Мене ще не позбавили прав, і я маю всі права на свого сина!
Вона забирала мене, а з неба падали сніжинки, й мені здавалося, що дім, де залишилась така хороша тітка, схожий на білий замок.
Дальше було ще гірше. Мама знову пила, а я тікав з дому. Ночував на вокзалах, збирав пляшки, купував хліб. Ні з ким не знайомився, ні в кого нічого не просив.
Потім маму все ж позбавили материнства, а мене визначили до дитячого будинку.
Найбільше сумував я за тим, що не міг згадати, де той білий замок, в якому живе добра жінка з казковим іменем.
Минуло три роки.
Я жив у дитячому будинку. Досі був замкненим і малослівним. Найбільше любив малювати на самоті. Малював одне й те саме білий дім і сніжинки.
Якось у дитбудинок приїхала журналістка. Вихователька водила її усюди й знайомила з дітьми. Вони підійшли до мене.
Леонід хороший, цікавий хлопчик, але йому важко адаптуватися у колективі, пояснила вона журналістці. Уже три роки у нас, а проблеми лишаються. Ми працюємо над тим, щоб влаштувати його у сімю.
Давай знайомитись, мене звати Лілія, запропонувала журналістка.
Я аж підскочив, ожив, і став говорити! Я із насолодою розповідав їй про іншу Лілію. Було видно, як з кожним словом я відтаю. Очі світились, щоки румяніли. Вихователька була вражена таким моїм перетворенням.
Імя Лілія стало золотим ключиком до мого серця.
Журналістка Лілія розчулилась і розплакалась, слухаючи мою історію, а тоді пообіцяла написати про мене в місцевій газеті. Можливо, добра жінка це прочитає й дізнається, що я її шукаю.
Вона слово стримала. І сталося диво.
Та жінка не виписувала газету, але їй на день народження на роботі подарували квіти, загорнуті зима ж, у газету. Дома, розгортаючи букет, вона звернула увагу на заголовок маленької статті: «Добра жінка Лілія, вас шукає хлопчик Леонід!».
Вона прочитала її й зрозуміла, що це той самий хлопчик, якого вона колись забрала із підїзду й хотіла всиновити.
Я одразу її впізнав. Я кинувся до неї. Ми обійнялися. Плакали всі і я, і Лілія, і виховатильки, що були під час зустрічі.
Я так чекав на тебе, сказав я.
Було непросто переконати мене попрощатись із тіткою Лілею вона не могла забрати мене одразу, уперед ще була купа процедур, але кожен день вона приходила й навідувала мене.
P.S
А потім у мене почалось щасливе життя. Зараз мені вже 26 років. Я закінчив технологічний інститут, планую одружитися з гарною дівчиною. Я веселий, товариський хлопець і безмежно люблю свою маму Лілію, якій завдячую всім.
Пізніше, коли я став дорослим, вона зізналася, що чоловік пішов від неї через бездітність. Вона почувалася самотньою й ніким не потрібною. Саме тоді і знайшла мене, зігріла своєю любовю.
Після того, як мене забрала мама, Лілія думала із болем: Значить, не судилося.
Але була безмежно щаслива, коли знову знайшла мене у дитячому будинку.
Я намагався довідатись про долю справжньої мами. Зясував, що вони винаймали квартиру в Черкасах. Мати багато років тому кудись подалася зі звільненим із тюрми чоловіком. Далі я шукати не став. НавіщоЯ часто думаю про тиху зимову ніч, коли життя змінилося назавжди, і про білий дім, який тепер оселився у моєму серці назавжди. Інколи сиджу разом із мамою Лілією на кухні, ми пємо чай і згадуємо минулі роки: про темні підїзди, холод і голод, і про чудесні випадковості, які подарували нам обом родину.
Я знаю у світі, де завжди є місце для болю, ще більше місця для надії та справжньої любові. Моє дитинство було сповнене холоду, але сьогодні кожен день теплий, як мамин обійм, і важливий, як порожня газета, що принесла щастя в наш дім.
Ми сміємося й плачемо, збираємося всією родиною на великі обіди, а в кожному погляді просте щастя, яке зрозуміло тільки тим, хто шукав і, нарешті, знайшов свій білий замок.
І я вірю: дива існують. Вони народжуються тоді, коли хтось не проходить повз забутого в підїзді хлопчика і назавжди змінює все його життя.
