Коли Зореславі виповнилось шістнадцять, на київському базарі старенька ворожка взяла її за руку, вглянулася в сплетіння ниток долі і мовила:
Ти ніколи не вийдеш заміж.
Зореслава лише посміхнулась. Пройшли роки, і коли Валентин, син козацької родини з Полтавщини, став перед нею з обручкою, вона згадала ті слова, піднявши брову, і відповіла:
Ну, хоча б нареченою стану, пожартувала, погоджуючись.
Вони одружились. Дітей довго не було. Лікарі сказали суворо: безпліддя, остаточне, без варіантів.
Ну, хоча б дружиною залишусь, зітхнула Зореслава, намагаючись не розплакатися.
Але сталося диво вона завагітніла. Лікарі попереджали: це небезпечно, ви можете не вижити.
Зореслава тільки усміхнулась:
Ну, хоча б вагітною буду.
І народила здорового, міцного хлопчика.
Минали роки. З Валентином вони пережили все радість і втрати, сміх і сльози, злети й падіння. Сорок років пролетіли, мов один день.
А потім новий діагноз.
У вас залишилося пів року життя, сказали лікарі.
Зореслава подивилась прямо в очі і відповіла:
Тоді я стрибну з парашутом. Завжди мріяла.
І стрибнула. Раз. Другий. І ще.
А через кілька місяців, коли зробили повторні аналізи, хвороби вже не виявили. Бо доки людина справді живе, доля лише кивне плечима і пише її історію заново.
