Коли мені було двадцять чотири, снилося мені, що я стою у багатолюдному та тривожному київському дворі, де осінній вітер крутить листя, а мені треба зробити найнеймовірніше рішення: залишити своїх двох дочок на дніпровському пероні разом з мамою. Старшій пять, меншій лише три. Я працювала по дванадцять годин на день у якійсь темній, заплутаній кавярні, жонглювала гривнями, яких все одно не вистачало, а їхній батько давно вже танув поміж міських туманів, залишивши в квартирі тільки забуті черевики. Я не знала, як вижити. Мама шепотіла через сон, що доглядатиме їх «поки все не налагодиться», і я, молода й налякана, проковтнула цю втому, думаючи, що це лише на кілька літніх місяців. Але місяці вивернулись роками, які тягнулися, як вагони нічного потягу на Львів.
На початку я щосуботи і щонеділі приїжджала у рідне село під Вінницею, щоб обіймати їх на тремтячих ґанках. Вони були малі й не розуміли, чому «мама спить не з нами під однією ковдрою». Кожна зустріч була мозаїкою з обіймів та запитань, розсипаних, як насіння соняшника в дитячих руках:
«Чому ти не залишаєшся?»
«Чому ночуєш в іншій кімнаті?»
«Коли ти вже прийдеш додому?»
Мама втирала їм сльози, казала, що «твоя мама важко працює», але у снах я бачила, як вони все частіше називають її мамо, не помічаючи, як зникаю.
Коли старшій виповнилось вісім, а меншій шість, вони вже не тулилися до мене, як колись. Хапали на ходу й бігли до мами. Стояла під грушами мяким привидом, знаючи, що я гостя, а не матір. Якось менша впала, граючись біля курника, я нахилилася до неї вона вирвала руку і вигукнула крізь сон: «Я люблю маму!» маючи на увазі мою маму. І тоді щось усередині тріснуло, без вороття.
Минали роки, а я пробувала «повернути» їх подарунками, солодощами, яскравими сукнями, прогулянками біля старої річки Рось. Але кожен раз, коли я приходила, отримувала тільки коротке «привіт» і діти бігли грати далі. Мама, без злого умислу, вирішувала все: школу, медогляди, щеплення, дозволи. Я привозила усе, мала гроші, але не голос лише тінь речей.
Вони виросли такими, для яких я стала «тіткою, що дарує щось солодке», а не сучасною феєю, яка їх народила.
Коли дівчатка пішли до школи, сни ставали ще болючішими. На зборах учителі зверталися до мами. Мене питали: «Ви тітка?» А доньки мовчали.
Одного разу я подала руку підписати дозвіл, але старша прошепотіла:
«Ні, ти не можеш. Мама має це зробити».
У той день я навшпиньках пішла у шкільний туалет, наче чужа, й ридала так тихо, щоб ніхто з учнів не почув мого голосу.
Коли вони стали дорослими, я пробувала пояснити їм свою площу самотньої боротьби: розповідала, як жила і через що проходила, як виживала між нічними електричками й холодним базаром. Вони слухали мовчки, нічого не змінилося, хіба що дні стали коротші.
Старша казала: «Я не знаю, дякувати тобі чи ображатися, бо нічого вже не відчуваю».
Менша мовила простіше:
«Тебе не було. Я не можу придумати почуття, якого не існує».
Мені вже шістдесят один. Доньки телефонують, вітають зі святами, іноді приїжджають, обіймають, але не кличуть мене мамою. Я є в їхньому житті, але не там, де мало б бути моє місце.
І хоч я з годинами наручного годинника зрозуміла: минулого не змінити, болить, як і тоді під осіннім ліхтарем, що їхнє життя іде собі далі без моєї маминої тіні.
