Коли ми з дружиною приїхали до свого будиночку у селі, то зрозуміли, що за час нашої відсутності там хтось оселився.

Якось у вихідний день я сів переглядати світлини зі свого фотоальбому. Всі вони були такими атмосферними та зворушливими, що інколи не можна було стримати сліз. От саме за цим заняттям я й згадав про свого покійного дідуся.

У спадок він залишив нам дім в селі, але минуло уже декілька років, а ми і разу там не були за весь цей час. Тому мені раптово захотілось туди поїхати, прибрати на могилі діда та і хату оглянути.

Коли я озвучив свою ідею дружині, то вона дещо здивувалась, але все ж підтримала пропозицію і за кілька годин ми вже їхали до села, де минуло все моє дитинство. Спочатку дійсно пішли на цвинтар, навели там лад, а тоді попрямували до покинутого будинку.

Коли ми підійшли, то я почав сумніватись, що ми попали туди, куди треба, тому що в хаті точно хтось жив. Подвір’я було скошене, росли квіти і кругом сушився одяг. Я був просто шокований. Чому саме в нашому будинку хтось оселився і ще й без дозволу?

Коли ми постукали, то двері нам відчинила жінка з дитинкою на руках. Вона не очікувала нас побачила і запитала:

– Добрий день! Вам щось потрібно?

– Добрий день! Ну, ми просто до свого будинку прийшли.

– Ем, а ви власники? Почекайте, будь ласка, я все поясню вам.

– Слухаємо.

Нас запросили до хати і я був здивований ідеальним порядком. Та і речі діда всі були на місці, нічого не змінено.

– Ви мені вже вибачте, я жила у цьому будинку із дитиною, оскільки просто не мала, куди ще йти. Коли мій коханий дізнався про вагітність, то відразу зник з мого життя. Грошей на те, щоб ростити малюка і орендувати житло мені не вистачало, адже він нічим не допомагав. Тому я й приїхала у село, думала, що тут знайду щось дешевше, а місцеві жителі вказали на цей будиночок і сказали, що тут ніхто не проживає. Я вирішила, що поживу тут три рочки, поки підросте моя донечка, а тоді поїдемо до міста, я піду на роботу, а малу віддам у садочок.

Ми з дружиною переглянулися та без слів зрозуміли, що бідну жінку виганяти не будемо. Нам щиро стало жаль її, тому хотілось допомогти.

– Ну, тоді ви живіть тут стільки, скільки вам потрібно, але майте на увазі, що ми зрідка будемо навідуватись.

– Добре, приїжджайте.

З того моменту ми стали приїжджати у село кожного місяця, привозили продукти та допомагали із домогосподаркою. Хотілось, аби жінці було добре у хаті нашого дідуся.

І через кілька років вона таки стримала своє слово та переїхала до міста, знайшла роботу. А ми і досі продовжуємо спілкування. Тепер той будиночок у селі – наша спільна дача.

Оцените статью
Коли ми з дружиною приїхали до свого будиночку у селі, то зрозуміли, що за час нашої відсутності там хтось оселився.