Коли-небудь ти зрозумієш, як я стала старшою.

Я, Марина Олексіївна, колисьнебудь ти помітиш, що я вже не така молода.
Руки трохи тремтять, коли я застібаю ґудзики, а за обідом можу підкинути ложку чи розкисти соус.
Благаю тебе не сердься, будь ласка, лагідна до мене.
Згадай, як я колись терпляче вчила тебе всьому, коли ти ще не вміла тримати ложку й одягатися сама.
Якщо я повторюю одне й те саме не відрізай, просто слухай.
Памятаєш, як ти просила мене казку розказати знову і знову, доки не заснула, обійнявши мене?
Якщо я іноді відмовляюсь йти митися не докоряй.
Згадай, як я вигадувала історії, щоб заманити тебе в ванну, бо ти вперто не хотіла заходити.
Якщо я не розумію нових гаджетів, не встигаю з телефоном чи телевізором не смійся зі мною, дай мені хвилинку.
Згадай, як я навчала тебе писати перші літери, як ми разом лічили яблука й складали цифри, коли я вже ледве стояла на ногах.
Якщо я гублю слово чи думку будь терплячою, не злися.
Для мене важливо не те, про що я говорю, а те, що ти поруч і слухаєш, не відвертаєшся.
Коли мої ноги стануть слабкі і я не зможу йти поруч не думай, що я стала тягарем, просто простягни мені руку.
Так, як я простягала твою, коли ти робив перші кроки по нашій оселі в селі Червоне.
Одного дня ти зрозумієш, що попри всі мої помилки, я завжди бажала тобі лише найкращого.
Кожен мій крок, кожне рішення спроба полегшити твій шлях, ніж мій.
Подаруй мені трохи свого часу, краплю терпіння.
Дозволь спиратися на твоє плече так, як ти колись ховався на моєму, коли було страшно чи боляче.
Я люблю тебе, Радмила. Люблю тебе, Тарас.
І молюся за вас навіть коли ви вже цього не помічаєте.