Софійко, доню, я все розумію, але вибору в нас немає. Доведеться. Ми змушені продати дім. Після продажу й поділу грошей нам вистачить хіба на квартиру в іншому районі. Я також хотіла б тут залишитися, але так не виходить, Дарина тримала доню за руки й витирала сльози то їй, то собі.
Їм обом важко давалась ця зміна.
Дарина й чоловік, Роман, прожили разом майже сімнадцять років. Бувало всяке, але вони кохали одне одного, й жодна сварка не тривала довго сваритись до пуття не встигали. Дарину, виховану бабусею, з дитинства вчили головному правилу: «У хаті має бути тепло! Щоб чоловік не шукав іншого місця, де йому буде краще. Зроби так, щоб кожному у вашій оселі було затишно: чоловікові, дітям, гостям, навіть тваринам. Усім без винятку!»
Дарина кивала, ще не зовсім розуміючи, але відчувала, що бабуся ділиться своїм прожитим. Їхня, бабусина, сімя дійсно була такою до тих пір, поки не загинув дідусь, рятуючи сина й невістку на річці біля дачі. Річечка була мала, на вигляд нічого небезпечного. Лише місцеві знали про підступні вирви та глибини й уникали невідомих місць для купання. Марія Василівна все життя себе картала, що не дізналася наперед здавалося, якби розпитала сусідів, її діти (а невістку вона й справжньою донькою вважала) та чоловік були б живі. Дарина багато разів казала бабусі, що вона не винна, але та слухати не могла.
Взявши на себе опіку над онукою, Марія Василівна відклала своє горе й старалася наповнити життя дівчинки щастям. Лише кілька разів на рік, навідуючи рідних на Байковому цвинтарі, вона могла дати волю почуттям і виплакати всю біль, що накопичувалася. Відплакавши, детально розповідала, як у них справи, й знов обіцяла зробити все можливе, аби Даринка була щасливою.
Вона зуміла дати їй і теплий дім, і гарну освіту, й видати заміж, і навіть дочекалась перших років правнучки, Софійки, доки хвороба не віднесла Марію Василівну туди, де чекали її рідні. Дарина лишилась зовсім одна. Інших близьких у неї не було.
З часом вона зрозуміла, що бабуся, кажучи про «достаток у домі», мала цілковиту рацію але не всю. Головне, щоб у сімї було добре. А от винятки…
Дарина й Роман мали небагато серйозних причин для сварок. Точніше, майже завжди лише одну. Як би це банально не звучало свекруха.
Інна Павлівна була з тих, кого називають «Мама» з великої літери. Її позиція: «Моя думка єдина правильна, як аксіома».
Роман дався їй нелегко. Це була її шоста за рахунком дитина й єдиний, кого вона змогла доносити та народити. Весь свій хист до любові Інна Павлівна спрямувала на цього сина.
Роман кохав матір і, можливо, саме тому не міг їй перечити, навіть тоді, коли дуже хотів. Вони з Дарининим свекром витримували її промови, кивали, а робили по-своєму.
Коли почав зустрічатись із Дариною, Роман до останнього уникав знайомства з батьками, розуміючи, до чого все йде. З бабусею Дарини познайомився майже одразу й не пояснював Дарині свої мотиви. Лише коли вона засмутилась та прямо сказала:
Ти мене ховаєш? Я недостойна, щоб ти мене з батьками познайомив? Ти ж бабусі вже кажеш, що я для тебе все, весілля плануєш, а я твоєї родини так і не бачила.
Роман видихнув, поцілував Дарусю й прошепотів:
Я боюся, що ти мене кинеш.
Що за дурниці! Я ж за тебе, а не за твою родину заміж іду!
От тоді б розуму побільше
Інна Павлівна, оглянула її суворо, похитала головою й спитала:
Дитино, ким були твої батьки?
Мама викладала в медичному університеті, а тато лікар. Я їх мало памятаю: мені було пять, коли вони загинули. Мене виховувала бабуся.
Зрозуміло.
На тому вечорі майбутня свекруха більше ані слова до Дарини не промовила. Через кілька років спільного життя Дарина теж перейняла цю тактику мовчки слухати й робити по-своєму, але допомагало це мало. Вона бачила, як чоловік рветься між матірю та дружиною, як старається вберегти сімейний мир, і все рідше їм хотілося зустрічатися із свекрами. Дарина попросила Романа звести такі візити до формальної мінімуму. Роман втомлено кивнув і міцно обійняв дружину.
Пробач…
Все погіршилось після відходу тата. Батько Романа за місяць згас від тяжкої хвороби, і Інна Павлівна чітко сказала синові, що тепер він у відповіді за неї. Роман і так це розумів. Вдома він бував рідко з роботи їхав до матері, а додому потрапляв ближче до опівночі. Це тривало, допоки трирічна Софійка не почала помітно сумувати за татом і просто відмовлятись від спілкування.
Вона сумує, Ромчику. Бачить тебе хіба що у вихідні, Дарина розуміла, як Роману важко, але тягнути далі не можна.
Дарина відчула злість. Скільки можна терпіти! Інні Павлівні, дорослій жінці, що досі працювала і по театрах ходила, можна й самій впоратися. Вечори без чоловіка Дарина ще могла б пережити, але на шкоду Софії ні.
Ромчику, час щось вирішувати. Дитині потрібен тато. І мені потрібен. Дарина обійняла його.
Був ще один грандіозний скандал. Але Роман відстояв, що буде відвідувати матір лише двічі на тиждень. Згодом Інна Павлівна змирилась із цим чи прикинулась, що змирилась.
Колись у дитячому садочку Софійці дали завдання намалювати свою родину у вигляді казкових персонажів. Дівчата малювали вдома. Після вечері Софія з язиком між зубами годину чаклувала над альбомом, а Дарина, закінчивши побутові справи, одним оком заглянула в дочкині малюнки й гукнула чоловіка:
Ромчику, побачиш буде буря! Іди дивитись!
Роман поглянув і впав на диван від сміху. Софійка образилась батьки регочуть, а вона й не розуміє чому. Вона ж так старалася! І гірко заплакала.
Поглянувши ще раз, так і не зрозуміла, що було смішного. В татові була богатирська постава, в мамі красуня з казки, дідусь Лісовик, прабабуся Яблунька з золотими яблуками, а бабуся Та ж гарний вийшов Змій? Довше за все довелось різати голови, бо їх же три! А вогня вона красиво так і не намалювала, бо зламався жовтий олівець.
Софія терпіти не могла бабусю Інну. Коли та зявлялася в домі (на щастя лише на свята), Софія все хотіла її виставити. Ще з малечку відчувала бабуся не любить маму, хоча й говорить чемно. Мама ж, після кожного візиту, плакала. Софія не знала, як допомогти, і навіть одного разу хотіла виштовхати бабусю за двері. Тато зловив і пригорнув:
Ваша донька зовсім невихована, Романе! Хоча чого чекати? свекруха аж захлиналась.
Того вечора дісталось усім, але згодом бабуся Інна майже припинила приїжджати. Тепер самі навідувались, але Софія постійно вигадувала відмовки. Чим дорослішою ставала, тим більше розуміла з бабусею поряд не продихаєш. Та по-справжньому розібралася в ній, лише коли не стало тата.
Романа не стало, як кажуть, на раз: обширний інфаркт, у 44 роки На роботі навіть «швидку» не встигли викликати.
Дарину на роботі тоді вона працювала в ювелірній майстерні на Хрещатику повідомили телефоном. Вона впустила мобільний, знепритомніла й хлопнулася у вітрину, злякавши дівчат-продавчинь. Вони викликали швидку, а тоді, дровлячи руки, добирали скельця з волосся.
Для Дарини все зупинилось. Вона ніби завмерла й не могла на нічому сконцентруватись. Друзі Романа взялися за всі клопоти, підхопивши Дарину з донькою. Її підтримували всі хтось годував Софійку, хтось брався за хату. Все як в тумані.
Через пару тижнів після прощання з чоловіком Дарині приснилася бабуся.
Бабусю, як я за тобою скучила! Даринка кинулась обіймати Марію Василівну, але та спинила її поглядом.
Що ти твориш?
Що сталося, бабусю?
Софія де?
Як де? Спить у своєму ліжечку…
Ходімо! Покликала за собою до дитячої. Спить, кажеш?
Софія ж, накрита з головою ковдрою, тихо ридала.
Даро, отямся!
Тут Дарина здригнулася й розплющила очі. Ще секунда і вона усвідомила: плаче не у сні. Скочила в дитячу:
Рідна, не плач, я з тобою. Завжди буду.
Софія вчепилася в маму, аж задихалась від ридань.
«Дякую, бабусю Як же я могла? Ти ж не залишала мене, була поряд Я все зроблю. Тепер я впораюсь»
Вранці Дарина, намагаючись не розбудити доньку, попрямувала на кухню. Софійку розбудив запах її улюблених маминих млинців дух ванілі розносився по всій квартирі.
Мамо?
Доброго ранку! Дарина усміхнулась, і Софія побачила матір уже без чорної косинки, якої та не знімала навіть вночі. Умийся будемо снідати. Поїдеш до школи.
Вже час?
Дарина обійняла доню.
Час, люба. Тато би хотів, щоб у нас було багато радості. Він так тебе любив і мене. Памятай, наш обовязок бути щасливими. Тому давай збирайся, бо й я на роботу спізнюсь.
Потроху вони почали вибудовувати нове життя. Дарина повернулася до роботи, Софія вчилась у школі, й поступово брала на себе більше обовязків. Мама щовечора бачила: донька прибрано, вечеря приготовлена.
Минуло пару місяців, Софія отримала паспорт: тихо відзначили цю подію тортом з «Roshen».
Дивися, татку, я вже зовсім доросла! Софія показувала документ портрету батька на стіні. Ти б точно дер мене за косу й казав, що ще мала…
Дарина обійняла доньку.
І раптом, за тиждень, той самий дзвінок у двері: Інна Павлівна:
Доброго вечора, Дарю! Нам треба поговорити.
Від похорону Романа вони не бачилися. Тоді, підходячи до невістки, свекруха шепнула:
Це твоя вина! Якби не ти, він жив би! Ваші забаганки ось до чого все призвели Це все на твоїй совісті.
Дарину, яка аж почорніла з лиця, підхопив Денис, друг чоловіка, й обережно вивів на свіже повітря.
Не слухай її, Дарцю! Це доля. Тільки доля. Ромка вас понад усе любив
Дарина, виснажена, трималася на воді й валідолі.
Денис лагідно посадив її на лаву біля Михайлівського собору й потримав, доки всі повиходили. Від Інни Павлівни Дарина почула ще кілька колючих слів: жодних сентиментів, навіть не думаючи про те, що поряд її внучка.
От і тепер свекруха сидить навпроти, з втомленим, але вже не злим поглядом. Просто стомлена жінка, яка втратила все. Дарина відзначає темні круги під очима, бліде обличчя, і нервове тремтіння рук.
Чаю бажаєте?
Ні. Я прийшла вирішити, що робити з домом?
Дарина не повірила своїм вухам.
В якому сенсі?
Дім вони з Романом будували кілька років. Вагітна Софією Дарина керувала ремонтниками, що носили її на руках та намагались догодити. Роман сміявся: «З тобою вони не балуватимуть! За місяць заїдемо!»
День переїзду Дарина памятала в деталях. Це було її сімейне гніздечко найдорожче.
Дарцю, ці штори такі самі рожеві, як і ті. І тканина аналогічна.
Ти нічого не розумієш, відтінок зовсім інший!
Через такі розмови в неї сипалися емоції й сльози а Роман лише лагідно сміявся.
А тепер їй чітко вказують: жити тут більше не можна.
Я не дозволю! Інна Павлівна владно поклала руки на стіл. Дім доведеться продати. Я вимагаю свою частку спадщини.
Якої спадщини?
Тої, що мені належить за законом. Ти віддаси все до копійки.
У дверях уже стояла Софія.
Йдіть звідси! дівчинка стисла кулаки.
Що? інтонація у бабусі була здивована.
Я сказала йдіть! І більше не приходьте.
Це ти так зі мною?! Я знала, що ти невихована, та не очікувала такого
Це від тата! голос Софії задзвенів на всю хату.
Ні, ти, скоріше, від мами…
Не смійте! Більше ніколи не смійте ображати мою маму! Я не маленька, я все розумію. Вам тут не раді. Підемо, мамо.
Дарина ніжно обняла дочку й вивела з кухні.
Дякую, рідна. Йди у свою кімнату, я зараз усе владнаю, поцілувала у скроню.
Софія пішла, а Дарина, зібравшись, повернулась до свекрухи.
Що це було? Ти налаштувала доньку проти мене!
Я нічого не налаштовувала. Ви все зробили самі.
Інна Павлівна хотіла щось сказати, але Дарина вперше різко її перебила:
Досить! Соня права. Вам нас не потрібно. Я проконсультуюсь із юристом, повідомлю вас ви отримаєте все, що належить, і ми попрощаємось.
Не сподівайся.
Я й не сподіваюсь. Я просто зроблю. Мені вас жаль Ви залишаєтесь зовсім одна
Не твоє діло! свекруха схопила сумку й на вихід.
Софія, почувши, що двері зачинились, зайшла на кухню. Мама, схилившись на руки, мовчки витирала сльози.
Мамо?
Так, рідна Дарина припідняла голову, погладила доньку.
Вона серйозно? Ми маємо виїжджати?
Не знаю. Поглянемо. А чого ти вдома? У тебе ж ще були уроки.
Алгебру скасували, а мама Максима підвезла. Я не дзвонила.
Ну багато задали?
Розмова перекрутилася у буденні справи, й потроху біда відійшла.
Мамо, а чому люди зляться, не люблять? Чому ненависть?
Вони з Софією сиділи на дивані, пригорнувшись, із фільмом у якості фону.
Причин багато. Ти про бабусю питаєш?
Так. Чому вона так не любить тебе й мене?
Мене бо я їй одразу не сподобалась. А тебе не знаю. Думаю, їй боляче. Можливо, їй здається, що я її щось забрала, забрала сина.
А ти забрала?
Ні. Я хотіла дати Дати тепло, сімю, і тебе. Мріяла, що бабуся буде рада онуці.
Але вона мене не прийняла?
Не зовсім так, Софіє. Раділа, коли ти народилась. Дивись! Дарина принесла старенький вишитий чепчик і мереживне покривальце. Це твоя бабуся зробила.
Це так кропітко Таку красу створюють тільки для тих, кого чекають, так?
Так, доню.
Софія задумалась.
Чому вона зараз така?
Думаю, від болю й самотності. Людина часто йде в темряву, якщо їй боляче. Не злись. Ти маєш шкодувати людину просто за те, що вона самотня. У нас із тобою є ми, а в неї нікого.
Софія погладжувала плед.
Наступного дня Дарина подзвонила Денису, попросила знайти адвоката. По консультації стало ясно: без продажу дому питання не вирішити. Всі збереження пішли на ремонт, лишилось небагато.
Ввечері обговорила з Софією пошуки квартири.
Софія ж мала свій план. Зранку, прикинувшись, що йде до школи, вона поїхала до бабусі.
Що ти тут? Інна Павлівна здивувалась.
Софія простягнула їй чепчик і плед.
Я знаю, ти зробила це для мене.
Заходь
Ввечері Софія підійшла до мами, яка шукала квартири в інтернеті, й обійняла ззаду.
Мамо!
Угу?
Нам не треба переїжджати.
Що?
Я була у бабусі. Вона відмовилася від спадщини.
Я не розумію
Я сказала їй, що не хочу, аби вона була самотня. Дала вибір: або вона наполягає, і я її назавжди забуваю, або забирає руки від нашого дому, і я буду з нею спілкуватися.
Що сказала?
Ось Софія розгорнула згорток. Там був мереживний сарафан на випускний ажурна сніжна мрія.
Сонько, ти розумієш, скільки це праці?!
Так, мамо Розумію Їй дуже-дуже боляче без тата. Вона плакала
Плакала?.. Інна Павлівна?..
Так.
Дарина ні слова не могла вимовити. В тиші пролунав телефон.
Добрий вечір, Інно Павлівно.
Добрий. Софія розказала про нашу розмову?
Тільки-но.
Отже, ти знаєш: я не претендуватиму на дім.
Так, дякую. І за сарафан неймовірно красиво! Ваші руки золоті!
Не перебільшуй! Завтра, о першій, приходьте до нотаріуса. Я тобі дійшлю адресу. Підпишу відмову від спадщини. І, Дарю
Так?
Софія чудово вихована дитина!
Дарина ще хвилину слухала гудки, а потім пішла в кухню й обійняла доню так міцно, що здавалось, вже ніколи не відпустить.
