— Оленко, дзвонив Юрій, — Михайло зайшов у кухню. — У суботу він з Марічкою збираються завітати. Лише удвох. Хоче поговорити.
— Ну звісно, поговорити… — усміхнулася Олена. — Щодо дачі, не сумніваюся. Готуйся, буде «по-родинному справедливий» поділ.
Минуло трохи більше двох місяців після смерті тітки Ганни. Вона залишила Михайлу й Олені двокімнатну квартиру у центрі та дачу під Києвом. Чотири роки вони за нею доглядали — привозили їжу, возили по лікарях, двічі відправляли до санаторію. Інші родичі — Юрій і Марічка — лише користувалися: літом відпочивали на дачі, а коли тітка просила її туди вивезти, завжди були «зайняті».
У суботу о четвертій годині Юрій і Марічка стояли на порозі. Віталися сухо, без посмішок. Сіли у вітальні, і Юрій одразу заговорив:
— Ми щодо дачі. Ви отримали квартиру — добре. Але дача… Ми за нею слідкували. І вважаємо, що справедливо буде, якщо ви віддасте її нам.
— Ви за нею не слідкували, — спокійно сказала Олена. — Ви там жили влітку. А коли тітка хворіла — жоден з вас навіть не зателефонував.
— А ти не втручайся, — проказала Марічка.
— Чому ж? Я теж у заповіті. І я знаю, хто й скільки разів приїжджав до Ганни. Ви за чотири роки з’являлися тричі. Один раз — щоб забрати помідори, другий — привезти дітей, третій — попити кави. Усе.
— Ну й що? Ми ж родина! — обурилася Марічка. — А тепер ви що, хочете продати дачу?
— Так, — відповів Михайло. — Ми наведемо там лад і виставимо на продаж.
— Ну й хай вам шендель! — буркнув Юрій. — Тільки потім не дивуйтеся, якщо залишитеся самі!
Наступного дня роздався дзвінок:
— Ти що коїш?! — кричав Юрій. — Ми приїхали з племінником на дачу, а там замки змінені!
— Звісно. І ворота, і вхідні двері. Треба було попереджати. У суботу ми заїдемо туди з Оленою — заберете свої речі. Але без нас — ніяк.
— Ох ви ж…
Михайло спокійно поклав слухавку. Олена навіть не здивувалася:
— Ти молодець, що замки змінив. Не зроби цього — нічого б не залишилося.
Дачу вони продали. Продали і свою стару квартиру. Купили нову трикімнатну у житловому комплексі біля Дніпра. До пляжу — десять хвилин машиною. Наталка залишилася у міській квартирі тітки — навчалася в університеті. Михайло влаштувався на роботу в порт, Олена викладала у школі. Почалося спокійне життя.
Але не надовго. Вже у березні телефон дзвонив безперервно. «Родичі» раптом згадали про Михайла. Першою зателефонувала Марічка:
— Ну що, ми з родиною приїдемо до вас у липні. У нас тепер дачі нема, а відпочити треба. Ми ж не чужі!
— Ви — гості. А ми нікого не запрошували.
— Ти бачив ціни на житло у Києві?!
— Ні. Але якщо дорого — обирайте інше місто. Або озеро. Ми нікого приймати не будемо.
— Батьки Олени до вас їздили!
— Батьки. А не шваґри з дітьми та онуками.
— Ви ще про це пошкодуєте. Колись допомога вам знадобиться — і ніхто не прийде!
— Не переймайся. Із травня по вересень про нас згадують усі. А ось у листопаді й лютому — тиша.
Саме цю тишу Михайло й Олена цінували найбільше.
