Бабця Ганя сиділа кухонним столом і в’язала теплі шкарпетки — акуратно, петелька за петелькою. За паспортом вона була Ганною Михайлівною, але на селі всі знали її просто як Ганю — по-своєму, по-рідному.
У хаті панувала зимова тиша, лише тріщав радіоприймач на віконці. Раптом скрипнули двері. Бабця підвела очі — і завмерла. На порозі стояв… справжній Дід Мороз. Червона шапка, біла борода, хутряна обшивка — усе, як треба.
— Добрий вечір, Ганусю! — усміхнувся він. — Гостя приймеш?
Ганя поправила окуляри, вдивлялася в гостя, у його мішок і чоботи, й здивовано видихнула:
— Господи, та невже це справді ти? Звідки ж ти взявся?..
— Як звідки? — засміявся дід. — Сьогодні ж 31 грудня! Увесь народ зустрічає Новий рік. А я до тебе — з подарунком.
— Ну й навіщо я тобі, старе? Діток би привітав, віршики послухав. А я що? Бабуся, всі подарунки ще з літа передивилася.
— Дітлахи зараз у селі — на пальцях перелічиш. А ото в тебе шкарпетки які теплі, — кивнув на в’язання. — Отже, і ти подарунка варта.
— Та добре, коли вже прийшов, давай, даруй, — усміхнулася бабця. — Тільки віршів я тобі читати не буду, спину ломить, ледве рухаюся.
— Тоді розкажи, що доброго зробила за цей рік.
— Та що я… — задумалася Ганя. — Онукам рукавички зв’язала, сусідам — шкарпетки. Овочі роздавала. Може, і не від доброти, а просто нічого робити.
— Не скромничай. Це й є добро — коли робиш щось від серця.
— А мій дід, між іншим, десь гуляє. Пішов зранку — й ані звісточки.
— Та я до нього теж мав навідатися. Ну що, все такий же жартівник?
— Ще й який! По сусідах ходить, байки розповідає, пісні співає. Усіх веселить, щоб не сумували.
— Ти його любиш?
— А ти як гадаєш? — посміхнулася Ганя. — Ми з ним піввіку разом. Удаємо, що трохи глухі, що не все чуємо й не все бачимо. І не сваримося. А навіщо?
Дід Мороз дістав із мішка хустину — м’яку, вовняну, з візерунком і блиском.
— Ось, тримай. Надінеш — і на десять років молодша станеш.
— Красота ж яка! — засяяли очі бабусі. — Про таку все життя мріяла. Дякую тобі!
— Подякуй чоловікові, — підморгнув дід. — Це він мені листа написав.
Він вийшов у сіни, зняв кожух, шапку й сховав у скриню.
— Ех, Ганюсе моя… — пробурчав він. — Не впізнала рідного голосу. Чи вдає, що не чує?
А бабця крутилася перед дзеркалом у новій хустині й шептала:
— Ось так і живемо, Іванку… Ніби й не знаємо. А ж знаємо. Просто любимо по-своєму. І диво — у цьому.
