Коли Валерій заходив до Зінаїди, вона від щастя, ніби розум втрачала. Метушилася, кидалася причепурюватися, ховала під подушки розкидані речі, які міряла перед його приходом, виплутувала з волосся бігуді. Потім бігла до ванни, розчісувалася, фарбувала губи і вже тоді, при всій своїй неперевершеності, виходила до нього.
І як їй було не бути щасливою? Подумайте самі.
Зінаїда мати-одиначка, яка й насправді заміжня ніколи не була. Колись зустрічалася з Серьожкою місяць чи два, а потім він поїхав з їхнього міста кудись на свою історичну батьківщину, яку Зінаїда навіть толком і не знала. Чи то був він із Молдови, чи то з України. Тут же працював на базарі. Та й ким саме Зінаїда не знала.
Отож, зник красень, залишивши Зінаїду трохи вагітною. Ледь помітно тижнів два, Зінаїда і сама ще не здогадувалась. Лише коли Сергій не прийшов ночувати і зник більше, ніж на місяць, зрозуміла вона, що залишилася не сама.
У належний час вона народила хлопчика. Красивого, як з картинки! Зінаїда сама була чепуруха, а Сергій, хоч і відомостей про нього було обмаль, справляв враження не гірше як справжній князь. Дитя пощастило їй спокійне: спав постійно, прокидався підбирався до грудей, сосав пильно, по-дорослому. Добре, що молока у Зінаїди було, як у гарної корови вистачило б й на двох.
Славчик, на імя якого вона зупинилася, майже не хворів навіть типовими дитячими недугами. Назвала його на честь актора Вячеслава Тихонова під час вагітності якось потрапила на старий фільм «Війна і мир», де князя Андрія Болконського грав саме Тихонов. А той чимось на її Сергія скидався. І більше вибору не було. Так у метриці й записали: «Вячеслав Сергійович Болота». Зінаїда ще довго повторювала це імя, ніби музику слухаючи.
Дитина була як промінчик. Поки мама готувала борщ або прибирала в квартирі, вона розкладала на підлозі ковдру, обгороджувала Славчика стільцями, і клала до нього стару торбину, бігуді, ганчірочки. Син грався тихенько, без скарг. Навіть коли одного разу Зінаїда з kitchen’и виглянула і побачила, що той, намагаючись вилізти, застряг між стільцями головою, Славчик лиш сопів і руками намагався стільці розсунути.
Коли малого вже можна було відпускати надвір, турбот не додалося. Вона просила його кожні десять хвилин підбігати до вікна (жили на першому поверсі) і гука́ти: «Мамо, я тут!» А у малого ж годинника не було, тому він прибігав кожні три хвилини. Поки Зінаїда не визирала і не відповідала: «Добре, сину!» А він стояв, чекав. Тоді мати питала: «Чого ж не йдеш гратися?» Мальчик казав: «Ти мені не усміхнулася» І вона усміхалася щиро більше для себе, ніж для нього, і син знову біг до дітей.
Одного дня він вигукнув «мамоятут», а коли вона визирнула бачить, притискає Славчик до себе кошеня:
Мамо, мені його тітка віддала. Каже, Єремій звати. І ще сказала, що ти зрадієш і щоб ми з тобою його берегли.
Славчик так по-дорослому, чесно дивився їй у вічі, що Зінаїда лише усміхнулася впевнено. А потім мовила:
Єремієві, мабуть, їсти хочеться. Йдіть обидва, я йому налью молочка.
Син з кошеням побігли в підїзд. Славчик був щасливий, а Єремій поки що не дуже розумів свого щастя.
Так вони і жили втрьох, поки Зінаїда з Валерієм не познайомилася.
Валерій був її ровесником, ніколи не був одруженим. Серйозний чоловік, статечно тримався, мав роботу на меблевій фабриці, гарно заробляв. Став зявлятися по суботах з ночівлею. Говорив небагато, їв досить, пив лише трішки. Зінаїда завжди наперед ставила пляшечку горілки в морозилку й подавала до неї лафітничок склянку з гранчастої серії на короткій ніжці. Валерію такі чарки особливо тішили.
Цього разу все було по-старому: Валерій прийшов, з порога Славчику руку подав, сів на диван у кімнаті, чекаючи, поки Зінаїда завершить свої приготування. Потім усі разом, навіть Єремій, якого Славчик тримав на колінах, подивилися телевізор і приступили до обіду.
Після обіду, як водиться, всі прилягли відпочити перед вечірньою прогулянкою в парку.
Коли Зінаїда зачинила двері до Славчикової кімнати і прилягла біля Валерія, поклавши голову йому на плече, він уперше заговорив про одруження:
Думаю, жити спершу будемо у тебе. Потім зніму щось більше або свою квартиру здам ще й підробіток. Але знаєш, Зінаїдо Я котів не люблю. Тож, вашого Єремія доведеться віддати
Єремія, виправила вона, насторожено дослухаючись.
Так, Єремія підтвердив Валерій і помовчав. А тоді вже, поважно, як наче давно вирішив, додав:
А Славчика до моєї мами в село відправимо. Там же повітря свіже, школа є А нам з тобою ще дітей купу наплодити.
Голова Зінаїди застигла на його плечі ніби каменем стала. Так у тиші й пролежали кілька хвилин. Потім Зінаїда потихеньку встала, ніби соромилась, хоч він її й роздягненою бачив, запнула халата, підійшла до його речей, зняла з крісла штани, подала йому:
Ось тобі штани Надягай і катайся…
Куди ж це?.. здивувався Валерій.
Їдь до своєї матері в село, дихай свіжим повітрям. А нам, троєм, і в нашому парку того повітря вистачить.
