Тої пятничної ночі, коли Марічка поверталася з роботи, вона й гадки не мала, що цей день змінить усе. Відчинивши двері їхньої київської квартири, вона, як завжди, гукнула:
Любчику, я вдома!
Тиша. Дивна, важка тиша зависла у повітрі.
Дивно… Він уже мав би бути тут, подумала вона й пішла у кімнату.
Відчинивши двері, вона застигла на порозі. Її чоловік, Богдан, квапливо складав речі у валізу.
Богдане… Що ти робиш? прошепотіла вона, здавлюючи ком у горлі.
Я йду, відповів він холодно, навіть не подивившись на неї.
Йдеш? Та чому? Що сталося?
Усе через твого батька, виплюнув він зі злістю.
Мого батька? Як він тут до чого?
Марічка не розуміла ні слів, ні цієї ситуації. Але під її очима їхнє спільне життя, якому вона віддала стільки любові й терпіння, розпадалося на шматки.
Вони зустрілися, коли Марічці було двадцять вісім. Богдан, на вісім років старший, був впевненим у собі, харизматичним, досвідченим. Тоді їй здалося, що вона знайшла чоловіка свого життя. Родина, подруги усі твердили, що пора вже виходити заміж, що біологічний годинник тикає. Тому кожного нового знайомого вона починала бачити як майбутнього чоловіка і вони тікали.
Але з Богданом було інакше. Вони познайомилися в київській кавярні через колегу, і між ними відразу проймала іскра. Він був уважним, чарівним. А коли дізнався, що у Марічки є власна квартира у Печерську, новенька машина, добре оплачувана посада в державній установі та батько-бізнесмен, став ще ніжнішим і турботливішим.
Рік потому вони влаштували розкішне весілля, яке повністю оплатив її батько. Богдан не заперечув. Навпаки із задоволенням погодився на посаду в одному з магазинів свого тестя.
Їхнє спільне життя спочатку нагадувало казку: подорожі за кордон, романтичні вечері, подарунки. Але була одна деталь, яка підточувала щастя: Богдан ніколи не витрачав жодної гривні. За все платила Марічка. Спочатку вона не звертала уваги. Потім почала запитувати. Згодом благати.
Чому ввесь тягар лежить на мені? скаржилася вона найкращій подрузі. Я хочу почуватися люби
