Коли я зійшла з маршрутки, побачила свою маму, що сиділа на тротуарі й просила милостиню. Мій чоловік і я були ошелешені. Про це не знав ніхто.
Мені 43 роки, моїй мамі 67. Ми живемо у Києві, але в різних його районах. Як і багато інших літніх людей, мама потребує постійної уваги, але вона не може переїхати до мене з однієї важливої причини у неї в квартирі живуть чотири коти й три собаки. Мама ще й підгодовує всіх бездомних тварин у дворі. Вона витрачає всі гривні, що я їй даю, на ліки й корм для улюбленців. На продукти для себе майже не залишається.
Я завжди приношу їй усе необхідне, бо знаю: ні копійки вона не залишить на їжу для себе або лікування. Недавно ми з чоловіком гостювали у знайомих, а потім вирішили залишити машину в них і їхати додому громадським транспортом. Ви тільки уявіть моє здивування, коли, вийшовши з маршрутки, я побачила маму на порожній вулиці, як вона просить грошей у перехожих. Я й гадки не мала, що робити. Чоловік також був шокований він знав, що я щомісяця віддаю частину сімейного бюджету мамі.
Зрозуміло, він задумався: навіщо я даю мамі гроші, і куди вони діваються? Виявилося, що мама збирає милостиню для своїх кішок і собак, купує їм їжу і ставить щеплення.
Всю цю ситуацію складно назвати щасливою. Але як би ви почувалися, побачивши свою маму в такому приниженні? Що б подумали рідні, друзі, сусіди? Звісно, що я невдячна донька, котра забула про власну маму й залишила її у біді. Тепер я ходжу вулицями і шукаю свою маму. Вона й після моїх вмовлянь не припинила, а лише стала обережніше ховатись від мене.
Така ситуація навчила мене важливій речі: турбота про близьких це не лише допомога грошима чи продуктами, а й щире розуміння їхніх внутрішніх потреб, любові й жаги до добра, навіть якщо вони іноді здаються нам дивними. Добро, яке ми проявляємо до слабких, робить нас по-справжньому людяними.
