Коли я зайшов до ліфта в нашому будинку на вулиці Шевченка в Києві, там вже стояла жінка, тримаючи в руках ключі від моєї квартири.
Спершу я подумав, що помилився поверхом.
Але ні.
Брелок був той самий маленьке синє сердечко, яке сестра мені подарувала кілька років тому.
Жінка була приблизно сорока років, з коротким темним волоссям та суворою сумкою через плече. Стояла спокійно, наче так і має бути.
Ліфт рушив вгору.
Я відчував, як серце гупає в грудях.
Перепрошую, сказав я. Звідки у вас ці ключі?
Жінка поглянула на мене. Потім на ключі. І знову на мене.
А ви хто?
Її питання вдарило мене несподівано.
Я живу в квартирі номер 12.
Вона на мить завмерла.
Потім тихо промовила:
Це дивно.
Чому?
Бо я також.
Ліфт зупинився на шостому поверсі, але ніхто не вийшов.
Всередині стало тихо.
Я мешкаю там вже чотири роки, сказав я.
Жінка стиснула ключі в руці.
А я маю договір із минулого місяця.
Я поглянув їй в очі.
Який договір?
Вона відкрила сумку й витягла папку.
Там лежала копія договору оренди.
Адреса моя.
Квартира 12.
Запала тиша.
Хто вам її віддав? запитав.
Власник.
Хто саме?
Георгій.
Я відчув, як тривога стискає шлунок.
Георгій мій двоюрідний брат, що колись казав мені, що я тимчасово живу в квартирі, поки він перебуває за кордоном.
Він власник, тихо відповів я.
Жінка кивнула.
Так. І сказав, що квартира порожня.
Ліфт зупинився на нашому поверсі.
Двері відчинилися.
Ми обоє нерухомо стояли.
Потім вона сказала:
Може, це якась помилка.
Мабуть.
Ми вийшли у коридор.
Двері до квартири 12 були перед нами.
Жінка підняла свої ключі.
Я теж.
Обидва ключі були однакові.
Запанувала дивна тиша.
Іноді найгірше відчуття не тоді, коли тебе обманюють.
А коли розумієш, що, можливо, ніколи не знав правди.
Я глянув на жінку.
Можливо, відчинити?
Вона глибоко зітхнула.
Так.
Скажіть щиро
Якщо б ви раптом дізналися, що ваше житло віддали іншому, ви б змогли спокійно розібратися чи одразу б втратили контроль?
