Уляна стояла на кухні, мила посуд, коли до кімнати тихо увійшов Остап. Він з порога вимкнув світло.
Світло ще є, навіщо даремно тратити електрику, буркнув він суворо.
Я хотіла пральну машину ввімкнути, тихо відповіла Уляна.
Вночі включиш, різко кинув Остап. Коли тариф дешевший. І не крути так сильно воду ти її дуже розтрачуєш, Уляно. Не можна так! Ти що, не розумієш, що ти наші гроші просто зливаєш у трубу?
Остап зменшив напір. Уляна подивилася на чоловіка зі смутком і болем. Вона повністю закрила кран, витерла руки об рушник і сіла до столу.
Остапе, ти коли-небудь дивився на себе з боку? запитала вона з важким серцем.
Я щодня тільки й роблю, що дивлюся на себе з боку, зло відповів Остап.
І що можеш про себе сказати? спокійно допитувалась Уляна.
Як про людину? уточнив Остап.
Як про чоловіка і тата.
Чоловік як чоловік, відповів Остап. Тато як тато. Звичайний, нічого особливого. Як багато хто. Що ти до мене причепилась?
Ти справді думаєш, що всі чоловіки й батьки такі, як ти? тихо запитала Уляна.
Ти сварки шукаєш? кинув їй Остап.
Уляна відчувала, що повороту назад немає. Розмова мусить продовжуватись. Вона мусить тривати, поки до нього не дійде, що життя з ним болюче та виснажливе.
Знаєш, Остапе, чому ти досі не пішов від мене? запитала Уляна.
А з чого б це мені йти? остро огризнувся Остап, криво всміхаючись.
Тому що ти мене більше не любиш, тихо промовила Уляна. І дітей, якщо чесно, ти не любиш.
Остап хотів щось різко заперечити, але Уляна зупинила його піднятою рукою.
І не треба мене переконувати, що це не так. Ти, здається, взагалі нікого не любиш. Давай час не витрачати. Я тобі про інше хочу сказати про те, чому справді ти ще зі мною.
Ну чому? з іронією спитав Остап.
Зі скупості, Остапе. Бо ти жаднюга. Бо для тебе розлучення то не втрачена любов, а, перш за все, втрачені гроші. Скільки ми разом? Пятнадцять років? І за ці роки… Що ж ми досягли, крім того, що стали чоловіком і дружиною, народили дітей?.. Які в нас здобутки?
Попереду ще все життя, пробурмотів Остап.
Не все, Остапе, підвелася Уляна. Що було, вже втрачено. Подивись, ми жодного разу навіть на Чорне море не поїхали. Про закордонні відпустки я не говорю навіть в Одесу, чи в Карпати, чи на Шацькі озера ми не вибралися. Кожного літа відпустка вдома, в Луцьку. Навіть за грибами у ліс ніколи не їздили. Бо це дорого.
Бо ми збираємо гроші, промовив Остап. На майбутнє.
Ми? у подиві перепитала Уляна. Це ти збираєш? Для нас?
Для вас, звісно, запевнив Остап. Завдяки мені ми вже маємо пристойну суму на рахунку, у гривнях!
Ми? з гіркою посмішкою перепитала Уляна. Думаю, це у тебе на рахунку є щось, а не у мене. Якщо це справді наші спільні заощадження дай мені грошей. Куплю дітям новий одяг, і собі теж. Бо вже пятнадцять років я ношу те, що вдягала, виходячи за тебе, та речі, які мені віддає невістка твого старшого брата. А наші діти доношують чужий одяг. Головне я хочу орендувати окрему квартиру, бо я втомилася жити поряд із твоєю матірю.
Мама дала нам дві кімнати, серйозно промовив Остап. Нема чого жалітись. А навіщо дітям новий одяг, якщо двоюрідні брати виросли, і їхній цілком підходить нашим?
А мені? Чиї речі маю доношувати я? Дружини твого старшого брата?
Та навіщо тобі, матері двох дітей, новий одяг? Тридцять пять років подумай про важливіші речі
А про що я маю думати?
Про сенс життя, втомлено зітхнув Остап. Не в речах щастя. Потрібно підніматися вище над матеріальним.
Ось чому ти тримаєш усі гроші на своєму рахунку й нічого нам не даєш, так? Для нашого духовного розвитку?
Бо вам довірити не можна! Ви одразу все розтратите, зірвався Остап. А на що жити будемо, коли щось станеться?
На що жити будемо От тільки скажи, а коли ми вже почнемо жити? Бо зараз ми вже живемо так, немов те «щось станеться» вже відбулося!
Остап мовчав, дивився злісно й невдоволено.
Ти економиш навіть на милі, серветках і туалетному папері, загострила Уляна тему. Навіть мило з роботи тягаєш.
Копійка гривню береже, сухо кинув Остап. Все починається з малого. Тратити на дороге мило чи папір сміх та й годі.
Добре, а коли це закінчиться? Ще десять, пятнадцять, двадцять років? Коли вже можна буде пожити по-людському, з доброю туалетною бумагою? Мені вже тридцять пять це що, ще не час?
Мовчання.
Може, в сорок років? гірко посміхнулась Уляна. Теж ні?.. А в пятдесят? В шістдесят, може?
Остап мовчав.
Гаразд сам не відповідаєш, я відповідь знаю. І в шістдесят ми не почнемо. Бо раптом станеться лихо! Слухай голос Уляни здригнувся, а якщо ми з тобою до шістдесяти не доживемо? Харчуємось як-небудь, постійно їмо непотріб бо воно дешеве. Таке харчування це на шкоду здоровю, про це ти не задумувався? Але й це не головне Найгірше те, що в нас зламаний настрій. Ти цього не бачиш? А з таким настроєм довго не живуть
Якщо ми зїдемо від мами і будемо добре харчуватися, то вже не будемо відкладати, сказав Остап.
Не будемо, тихо погодилась Уляна. Ось тому я й ухожу. Я не хочу більше збирати гроші. Тобі це подобається мені ні.
А як же ти житимеш? остовпів Остап.
Нічого, проживу. Зніму квартиру, влаштуюся з дітьми. Моя зарплата не менша за твою, вистачить і на квартиру, і на їжу, й на одяг. А головне я більше не слухатиму твоїх нотацій про економію води, світла, газу. Я буду прати вдень, коли треба, і не перейматись, якщо забуду вимкнути світло. І куплю найкращу туалетну бумагу, і на столі завжди будуть серветки. А у магазинах купуватиму, що захочу, не чекаючи акцій чи знижок.
Але ж ти зовсім не будеш нічого відкладати! перелякано вигукнув Остап.
Буду! Буду відкладати твої аліменти на дітей, з іронією кинула Уляна. Хоча, ні! Не буду, раптом засміялась сумно. Я просто витрачу все, що буде. До копійки. Я житиму від зарплати до зарплати. А у вихідні привозитиму дітей до вас із мамою ось яка економія! Я ходитиму у театри, на виставки, у кавярні, а влітку поїду на море або в Карпати. Ще подумаю куди саме. Вирішу тоді, як звільнюся від тебе.
В Остапа аж потемніло в очах. Йому стало страшно. Не за дітей і не за дружину а тільки за себе. Він поспіхом підрахував, скільки ж у нього залишиться після аліментів. А найбільше йому стало гірко уявити, що Уляна витратить гроші на відпочинок на морі. У Остапа це в голові не вкладалось: це ж його гроші!
Я не сказала головного, спокійно продовжила Уляна. Той рахунок, де лежать наші гроші, ми розділимо.
Як це? обурився Остап.
Порівну, твердо вимовила Уляна. Все, що ти зібрав за пятнадцять років, буде поділено. І я витрачу ці гроші. Я не буду відкладати на життя. Я буду просто жити.
Остап сіпав губами, пробуючи щось сказати, але з рота не вирвалось ані звуку. Жах скував його волю.
А знаєш, про що я мрію? сказала так собі Уляна, вже ні до кого. Щоб коли прийде мій час на моєму рахунку не залишилось ані копійки. Тоді я буду впевнена, що прожила життя для себе.
Через два місяці Уляна й Остап розлучилися.
