Ти впевнена, доню?
Оксана поклала руку поверх маминої долоні й всміхнулася.
Мамо, я його люблю. І він теж мене любить. Ми одружимося, й у нас усе буде добре. Ми станемо сімєю, розумієш?
Батько відсунув тарілку з недоїденим борщем і похмуро подивився у вікно. Мовчав декілька секунд, що для Оксани здалися цілою вічністю.
Тобі всього девятнадцять, нарешті сказав він. Про навчання треба думати, про майбутню професію, а не про весілля.
Татку, я справлюся, Оксана говорила спокійно, хоча всередині все стискалося від бажання довести їм, те, що вона відчуває. Іван працює, я навчаюсь. Ми не просимо вас нас забезпечувати. Лише хочемо бути разом. Хочемо родину.
Батько тільки хитнув головою, але промовчав.
Оксана розуміла батьки не задоволені. Вона це бачила по стиснутих губах батька, по тому, як мама нервово складала серветки. Проте вони й не забороняли можливо, згадуючи себе в її віці. Можливо, розуміли: чим більше заборон, тим більше вона впиратиметься.
Весілля зіграли у травні, невелике, але таке затишне, що Оксана досі згадує його з непідробним щастям. Без ресторану на сотні гостей, без лімузинів і голубів. Але вони були щасливі.
На медовий місяць поїхали до Одеси. Усього тиждень Івану не дали більше відпустки, та й з грошима було сутужно. Але ці дні для Оксани були казковим ковпаком над реальністю: вони прокидалися пізно, снідали на балконі номеру, дивлячись на море, гуляли до ночі набережною, їли чебуреки з лотків і цілувались, ніби завтра вже ніколи не настане.
Потім почалося справжнє життя: зйомна однокімнатна на Позняках, узимку з вікон тягло, зверху постійно гриміли сусіди. Іван ішов на роботу вдосвіта, Оксана поспішала на пари, ввечері зустрічалися втомлені, розігрівали вечерю й валилися спати майже не розмовляючи.
Але навіть у цій буденності відчувалася якась міцна правда, щось справжнє.
Минуло пів року. Батьки зателефонували: «Приїдьте на вихідних». Оксана гадала, що сталося, уявляла найгірше. Але вони посадили її з Іваном на кухні, налили чаю й мовчки підсунули конверт.
Це вам, сказав батько, відвертаючи погляд, на квартиру. Хоч однокімнатна, але уже своя. Вистачить ті гроші на орендодавців викидати.
Оксана дивилася на конверт і не могла змусити себе взяти. Ком застряг у горлі, очі налилися слізьми.
Татку… прошепотіла вона, але він лише махнув рукою:
Бери, не вигадуй. Вважай, що то весільний подарунок, хоча трохи пізній.
Квартиру знайшли за місяць: двадцять вісім квадратів у «панельці» на третьому поверсі. Вікна у двір, крихітна кухня, об’єднаний санвузол. Для когось нічого вартого. Для Оксани ціла всесвіт, яку вона вибудовувала з якимось шалено-радісним запалом. Сама обирала шпалери, сама домовлялась з майстрами, сама розвішувала фіранки та горщики з квітами, купленими на базарі.
Ще через рік, на третьому курсі, Оксану почало підводити здоровя. Спершу думала від харчів. Потім що просто з втоми. Взяла тест лише для спокою. Дві смужки були чіткими, без жодних сумнівів.
Оксана сиділа на краєчку ванни й дивилася на той шматочок пластику, який щойно перекрутив її життя на 180 градусів. Третій курс. Диплом ще аж через два роки. Вони тільки-тільки стали на ноги. Чому саме зараз?
Іван після роботи відразу відчув: щось не так. Оксана мовчки простягнула йому тест не вистачало слів.
Він вдивлявся у смужки, потім підняв погляд і в його очах було те, від чого у Оксани перехопило подих.
Народимо, сказав він тихо, але твердо.
Іване, я ще на третьому курсі, як же…
Народимо, повторив, взявши її руки у свої долоні, ти візьмеш академку, я працюватиму. Впораємось, Оксано, це ж НАША дитина.
Вона плакала, ховаючи обличчя в його плече від страху, невідомості, гормонів, а може й від щастя, прокладаючи собі шлях крізь асфальт, як перша весняна трава.
Академвідпустку оформили без проблем.
Михайлик народився у березні. За вікном ще лежав сірий весняний сніг, але вже відчувалася свіжість у повітрі. Три кілограми двісті, пятдесят один сантиметр. Оксана дивилася на маленький згорток, на червоне помяте личко й не вірила: це її син, її й Іванів.
Щастя накрило теплим вітром, аж здавалось серце не витримає.
Зміни підкралися непомітно, як приморозки у жовтні. Ще вчора було тепло, а сьогодні вже йде пара з рота.
Іван почав повертатися з роботи пізніше: спочатку на пів години, далі на годину, потім Оксана перестала рахувати. Заходив, кидав куртку й навіть не заглядав до дитячого ліжечка. Раніше він брав одразу Михайлика на руки, цілував у маківку, смішно бурчав йому щось у живіт. Тепер ніби дитини й не було.
Міг би з сином привітатись, якось не витримала Оксана.
Іван скривився, наче вона сказала щось безглузде.
Він спить. Не буду ж будити.
Михайлик не спав. Дивився на тата великими темними очима, такими ж, як у нього. Але Іван того не бачив чи не хотів бачити.
Потім почались зауваження. Ніби між іншим, Оксана ще намагалася себе переконати, що їй здалося.
Ти в цьому на вулицю вийдеш? спитав якось зранку, оглянувши її з ніг до голови.
Оксана подивилася звичайні джинси, светр.
А що не так?
Та нічого, просто… він не договорив, але вираз обличчя був промовистий.
З кожним днем гірше. Від натяків Іван переходив до прямих випадів.
Ти на себе в дзеркало дивишся? кинув одного вечора. Розповніла, обабіла. Як тобі не двадцять два, а всі пятдесят.
Ці слова прошили прямо в серце. Оксана стояла в старій нічній сорочці, не могла вдихнути. Так, вона трохи поправилась після пологів, ще не встигла відновитись, але
Іване, я ж тільки народила, її шепіт був такий слабкий.
Рік тому народила. РІК! Інші вже через три місяці як новенькі, а ти
Він махнув рукою й пішов на кухню. Михайлик заплакав у ліжечку, злякавшись гучних голосів.
Заспокой його! крикнув Іван. Вічно верещить, виспатись нереально!
Оксана взяла сина, міцно притисла до себе, прихилилась носом до його мякого волоссячка. Сльози тихо котились на голову малюка. Михайлик поступово затихав, обійнятий маминим теплом, а вона стояла посеред темної кімнати, колихаючи й його, і себе.
Розповісти було нікому. Вірніше, можна було батькам. Але як тільки хотіла подзвонити, перед очима виринало лице батька: «Тобі девятнадцять. Про навчання треба думати». Вони ж казали А вона не послухала, вирішила, що знає краще, що любов усе подолає.
А що тепер? Повертатись до них, визнаючи їхню правоту, показати, що була дурною мрійницею? Оксана в уяві прокручувала цю розмову, бачила мамині сльози, батькове суворе мовчання, і щоразу ховала телефон. Сама наробила сама й розгрібай.
Того дня Оксана, як завжди, вийшла з Михайликом гуляти. Пройшлась двором, дійшла до невеликого скверу під кленами. Лише там, шукаючи в сумці серветки, згадала, що забула дитині перекус.
Повернулася додому.
Відчинила двері своїм ключем. Думала заскочить швиденько, візьме сирок і назад. Але в передпокої стояли чужі туфлі. Жіночі, на підборах, лаковані, яскраво-червоні.
Ноги самі понесли її далі, хоча серце кричало не йди, не дивись, тікай.
Двері до спальні були напіввідчинені.
Побачила достатньо. Надміру. Чужа жінка в її ліжку, на її простирадлах. Іван навіть не квапився вибачатись чи приховуватись.
Він подивився на Оксану з роздратуванням, ніби вона була гедзем, що залетів не вчасно.
А чого ти хотіла? кинув він. Сама себе занапастила. Я що, маю терпіти? Мені двадцять пять, я чоловік у розквіті сил, а вдома жінка, на яку без сліз не глянеш.
Оксана стояла, тримаючись за косяк, бо ноги підкошувались. Чужа жінка натягнула на себе ковдру, відвернулась.
Виходь. Власного голосу не впізнала низький, хрипкий. Забирайся з моєї квартири. Негайно.
Та жінка метушилася, збираючи речі. Іван з кривою посмішкою спостерігав.
Не мели дурниць, промовив, коли за нею зачинились двері. Подумаєш, трагедія. Всі так живуть. Це нормально.
Нормально?!
А що ти хотіла? Думаєш, твого діда мати не зраджував? Та половина наших так робить! І дружини терплять бо куди подінуться, особливо з дитиною! натягнув джинси. Кому ти, Оксано, потрібна, ще й з дитиною? Так що без істерик.
Оксана не памятала, як опинилася в коридорі. Як одягла Михайлика, викликала таксі, назвала адресу батьків. Всю дорогу дивилась у вікно, механічно гладила сина по спинці, а всередині випалена пустка.
Двері відчинила мама. Побачила Оксанине обличчя все зрозуміла. Просто обійняла міцно, як у дитинстві.
Мамо, я почала Оксана, але мама лише похитала:
Потім, усе потім. Заходь.
Батько вийшов із кухні. Подивився на доньку, на онука. Скамянів.
Що сталося?
Оксана розповіла. Плутано, зі слізьми про зауваження, байдужість, про ті червоні туфлі, про «кому ти потрібна з дитиною». Батько слухав мовчки, потім узяв куртку.
Їдемо.
Куди? не зрозуміла Оксана.
До нього.
Татку, не варто, я сама
Михайлика лишай з мамою. Їдемо.
Іван відчинив, наче нічого не сталося. Батько оглянув квартиру.
Так от що, сказав тихо, від чого Оксані стало страшно. Збираєш речі й ідеш. З квартири моєї дочки, яку ми з дружиною купили на наші гроші. Тобі тут не місце.
Іван спробував заговорити про спільне майно та права, але батько його перебив.
Права? Поговоримо: як ти з нею поводився, як ганьбив, як чужих водив додому. Батько зробив крок уперед, Іван попятів. Ще через пів години будеш тут викличу поліцію. Повір, у мене є на адвокатів! А зараз геть!
Іван зібрав речі, тихо пішов. Оксана стояла, дивлячись, як зачиняються двері.
Чому зразу не прийшла до нас? спитав батько, коли залишилися самі.
Думала Ви ж казали. Думала, скажете, сама винна.
Батько глянув на доню, і в його очах зявилося щось тепле, від чого Оксані знову защипало в носі.
Ти наша донька. Моя дівчинка, розумієш? Ти завжди можеш прийти. Завжди. Що б не сталось.
Оксана кинулась йому в обійми, як у дитинстві. Довго плакала, змиваючи з себе біль останніх місяців.
Минає два роки. Оксана сидить у своїй квартирі на підлозі, дивиться, як Михайлик складає вежу з кольорових кубиків. Поряд лежить диплом, отриманий заочно з відзнакою. На телефон приходить сповіщення про аліменти.
Михайлик піднімає голову, посміхається широко коли так посміхався Іван. Але Оксані байдуже.
Мамо, диви!
Бачу, сину. Гарна вежа.
Сонце ховається за дахом, кімната залита теплим помаранчевим світлом. Оксана посміхається синові. Вдалося. Не так, як мріяла, але вдалося.
