Скандал у селі через сестру
“Як ти могла їх за поріг виставити? Це ж твоя рідна тітка Олена та двоюрідна сестра Оксана! Їм і так важко, Оксана розлучилася, сама сина виховує!” – кричала на мене мама, Наталя Миколаївна, ледь не зі сльозами на очах. А тепер ще й по селу пішли чутки, що я, Ганна, безсердечна, вигнала родичів на вулицю. Сусіди шепочуться, знайомі коситься, а мені вже нудить від усього цього. Я ж не чудовисько, у мене були причини їх попросити піти! Та хто мене послухає, коли в селі легше засуджувати, ніж розібратися? Я втомилася виправдовуватися, але мовчати більше не можу – треба розповісти, як усе було.
Почалося місяць тому, коли тітка Олена та Оксана з її сином Івасиком приїхали до нас додому. Оксана нещодавно розлучилася з чоловіком, який, за її словами, був “не подарунок”. Залишилася вона сама з п’ятирічним Івасиком, без роботи й без житла – їхню квартиру забрав колишній. Тітка Олена, її мати, теж вирішила переїхати з міста в село, бо “у квартирі їй тісно”. Вони подзвонили мені й попросилися пожити у нас, поки не знайдуть, де осісти. Я, звісно, не відмовила – родина ж. Ми з чоловіком живемо у просторній хаті, у нас двоє своїх дітей, але місце знайдеться. Думала, пару тижнів перекантуються, і все. Як же я помилилася.
З першого дня тітка Олена почала поводитися так, ніби це її хата. Вона переставляла меблі, тому що “так краще світ падає”, лізла на кухню, критикувала мої борщі: “Ганно, ти що, без лаврового листа вариш?” Я терпіла, посміхалася, та всередині вже закипала. Оксана, замість того щоб шукати роботу чи житло, цілими днями сиділа у телефоні чи скаржилася, як їй важко. Її Івасик, звісно, хлопчик хороший, але носився по хаті, як вихор, ламав іграшки наших дітей, а Оксана лише знизувала плечима: “Він же дитина, що з нього взяти?” Я пропонувала їй допомогу – пошукати вакансії, посидіти з Івасиком, поки вона на співбесідах. Але вона відповідала: “Ганно, не тисни, мені й так несолодко”.
Через два тижні я зрозуміла, що вони не збираються їхати. Тітка Олена заявила, що хоче залишитися в селі назавжди, і почала натякати, що ми могли б “зробити для них прибудову до хати”. Оксана підтримала: “Так, Ганно, вам же хата дісталася від батьків, а ми з Івасиком що, на вулиці житимемо?” Я оніміла. Це що, я тепер маю їх утримувати, тому що вони “бідні родичі”? Ми з чоловіком роками працювали, щоб привести цю хату в порядок, ростили дітей, платили кредити. А тепер я маю ділити свій простір з людьми, які навіть дяку не говорять?
Я намагалася поговорити з ними по-доброму. Сказала: “Олено, Оксано, ми раді допомогти, але вам треба шукати своє місце. Ми не можемо жити всі разом вічно”. Тітка Олена здивовано розвела руками: “Ганно, ти що, нас на вулицю женеш? Я ж твоя тітка!” Оксана заплакала, Івасик почав хлипати, і я почулася останньою негідницею. Але я знала: якщо не поставлю крапку, вони й далі сидітимуть у нас на шиї. У результаті я дала їм тиждень, щоб знайти житло, і запропонувала оплатити перший місяць оренди. Але вони образилися й поїхали до знайомих, кинувши мені: “Ти ще пошкодуєш, Ганно”.
І ось тепер село гуде. Мама прийшла до мене в сльозах: “Ганно, як ти могла? Оксана одна, з дитиною, а ти їх вигнала!” Я намагалася пояснити, що не виганяла, а просила взяти відповідальність за своє життя. Але мама лише похитала головою: “По селу вже слава пішла, що ти родину не жалієш”. Сусідки перешіптуються, хтось навіть сказав, що я “собі на голову біду накликала”. А мені обраЯ не збираюся перед ними виправдовуватись – хай собі думають, що хочуть, але свій дім я захищатиму.
