Конфлікт на першому поверсі
Я стояв у підїзді, стискаючи стару металеву лійку, ніби це була остання зброя. На сходовій площадці першого поверху, де зазвичай красувалися мої глиняні горщики з петуніями, гераньою та фіалками, панував безлад: три горщики розбиті, ґрунт розсипався по зношеному линолеуму, а пелюстки лежали, наче жертви бурі. Підїзд пахнув вогкотою, пліснявою й легким металевим присмаком від поручнів. З квартири12 гуділа електронна музика з важкими басами. Я, у кольоровій халаті з ромашками і сивим волоссям, зібраним у тугий пучок, поглянув на винуватця новенький чорний велосипед, прикріплений ланцюгом до поручнів, прямо посеред моєї клумби.
Хто ж таке натворив? пробурмотіла я, голос дрожав від люті. Мої квіти! Півстоліття їх вирощувала, а тепер варвари!
Двері квартири12 розчинилися, і на площадку вискочив Нікіта Коваленко, двадцять сім років, у сірих спортивних шортах і майці. Його темне волосся було розкидане після тренування, а в руках він тримав пляшку води з яскравою етикеткою.
Тамаро Іванівно, чому ви кричите? сказав він, оглядаючи хаос. Це ж просто горщики впали, коли я вело велосипед. Куплю нові, без проблем.
Я ткнула лійкою у його бік, вода розбризкалась на підлогу.
Без проблем? Це не просто горщики, Нікіте! Це душа підїзду! А ви, молодь, лише ламаєте!
Нікіта закатив очі, випивши ковток води.
Душа? Бабусю, це ж рослини. Мій велосипед важливіший я ним їду в спортзал, робота вимагає. А ваші горщики зайняли весь простір!
Оленка, молодша сестра Нікіти, виглянула з квартири. Її світле волосся було зібране в неохайний пучок, в руках потертка підручка з психології, адже вона готувалася до іспиту в університеті. На ній була oversizeфутболка з написом «Dream Big».
Нікіте, ти серйозно? сказала вона, бачачи розбиті горщики. Тамаро Іванівно, пробачте його, він не подумав. Я зараз приберу.
Я фыркнула, очі блиснули під окулярами.
Не подумав? Це егоїзм, Оленко! Ви, молоді, лише про себе думаєте! Мої квіти радували весь будинок, а ви їх викидаєте!
Зверху спустилася Марія Соловей, тридцять пять років, мати двох дітей з квартири15. Вона штовхала візок з малим сином, джинси її були в плямах від яблучного пюре. За нею йшла старша донька Людмила, з рюкзаком.
Що за шум? запитала Марія, оглядаючи площадку. Нікіте, це ти квіти розбив? Тамаро Іванівно права, вони підїзд прикрашають!
Нікіта кинуў пляшку на підвіконня, вона задзижчала об скло.
Прикрасити? Та половина в’яне! Краще лампочки в підїзді міняти, ніж квіти поливати!
Олег Бойко, самотній програміст з квартири10, вискочив із-за дверей, тримаючи ноутбук. Окуляри сповзли на ніс, футболка з логотипом Linux була змита.
Нікіте, не гарячись, сказав він, поправляючи окуляри. Квіти це екологія, кисень. А твій велосипед можна в підвалі сховати.
Нікіта повернувся, голос став голосніше.
Екологія? Олеже, ти в підїзді раз на місяць буваєш, сидиш у коді! А мені де велосипед ставити?
Підїзд перетворився на арену, де розбиті горщики стали символом війни між сусідами, кожен з яких бачив у квітах щось своє.
Наступного дня конфлікт розгорівся з новою силою. Я приніс нові горщики зі сховища, де тримав запас, і демонстративно поливав петунії, бурчачи про «невиховану молодь». Мій кольоровий халат колихався, а лійка блищала під тьмяним світлом. Нікіта, повернувшись з тренування, побачив, що його велосипед знову закинутий у кут, оточений порожніми горщиками, і крикнув сестрі:
Оленко, що це за цирк? вигукнув він, ткнувши в горщики. Я ж сказав, мені місце треба!
Оленка, сидячи за кухонним столом, завалена нотатками, відклала підручник.
Нікіте, не починай. Я говорила з Тамарою Іванівною вона справді розстроєна. Може, вибачишся?
Нікіта фыркнув, зняв кросівки, які глухо впали на підлогу.
Вибачитися? За що? Вона свої квіти всюди розставила, а я маю підлаштовуватись? Це мій підїзд теж!
Оленка зітхнула, голос став мякішим, та твердішим.
Це наш підїзд, Нікіте. І її теж. Вона їх для всіх вирощує, а ти горщики розбив. Зрозумій, для неї це важливо.
Зверху спустила
