На кухні пахло смаженими котлетами. Олеся спритно перевертала їх на сковороді, чекаючи того самого хрусткого золотистого кольору. Маленький Тарасик тихесенько сопів у ліжечку в сусідній кімнаті. День видався виснажливим — безсонна ніч, прання, прибирання, готування, знову пелюшки. І все сама.
Раптом — крик. Той самий плач, від якого у матерів серце стискається.
— Василю, підійди до Тарасика! — гукнула Олеся, не обертаючись, але сподіваючись на реакцію чоловіка.
Тиша.
Вона кинула лопатку, залишила сковороду на плиті й кинулася до дитини. Взяла сина на руки, приголубила, заспокоїла. Повернувшись, відчула — котлети підгоріли. Гіркий дим розійшовся кухнею.
— Ну от, котлети — у смітник. Дякую, Василю, — гірко сказала вона.
Син знову заплакав. А Василь? Сидів, ніби приклеєний, перед телевізором. Там йшов його улюблений матч.
— Василю! Я нічого не встигаю! Займися дитиною! — голос Олесі став різким. І тут із кімнати лунав захоплений крик:
— ГОООООЛ!!!
Від цього Тарасик заплакав ще сильніше.
Олеся знову кинулася до сина, притиснула до грудей. Вже не відчувала втоми — всередині клекотіло. Повернувшись на кухню, вона сіла за стіл, закривши очі. Потім підійшла до чоловіка.
— Василю, будь ласка. Пройдися з Тарасиком. Мені треба закінчити справи на кухні, трохи перепочити…
— Ти що, не бачиш? Я зайнятий! — відмахнувся він, не відводячи очей від екрана.
— Усе. Мені вистачило, — холодно сказала Олеся. — Насолоджуйся своєю свободою, Васильку. Я йду. До мами.
Вона зібрала речі, запакувала дитину. У в’їзді допоміг сусід — якраз виходив із під’їзду. За годину Олеся стояла біля дверей рідного дому.
— Мам, ми з Тарасиком поживемо в тебе. Недовго. — Голос тремтів, але в очах була рішучість.
— Живіть, скільки треба, — відповіла мати. — Ви щось посварилися?
— Ні, просто я втомилася. Ти ж у відпустці — допоможи мені трохи, добре?
Ввечері задзвонив телефон. На екрані — «Василь».
— Олесю, ти куди пішла? — здивовано запитав він.
— Я тобі все сказала, коли йшла. Чи футбол виявився важливішим?
— Я нічого не чув… — пробурчав він.
— Ось і твоя проблема — ти не чуєш. Ні мене. Ні нашого сина. Тільки себе та м’яч по полю.
— Знову почалося, — буркнув він і відключився.
За годину — новий дзвінок:
— А вечеря де? Чому не приготувала?
— А ти чому мені не допомагав? Я не встигла. Знаєш чому? Бо все — на мені.
— І коли ти повернешся?
— Не знаю. Може, за місяць. Може, за два.
— Навіщо тоді взагалі заміж виходила, якщо від мами не можеш відійти?!
— Навіщо? — голос її здригнувся. — Щоб готувати тобі, прибирати за тобою, прати та слухати про твій футбол?! Усе дитинство мріяла про таке! Справжня казка!
— А ти хочеш, щоб я «жіночою» роботою займався? Не дочекаєшся! Краще розлучуся, ніж під каблуком буду!
— Ну то йди. Розлучайся. — Вона відключила дзвінок.
Мати, яка сиділа в сусідній кімнаті, підійшла:
— Таки посварилися?
— Мамо… я не домробітниця. У мене безсонні ночі. Я не прошу багато — просто допомоги. А він кричить: «Розлучуся!» Нехай іде.
— Олесю, не квапся. Так, він не правий. Але батько дитині теж потрібен. Може, ще не все втрачено.
Минув тиждень. Дзвінок.
— Олесю, я сумую… Повертайся, — голос звучав благально.
— Я тільки почала приходити до тями. Завдяки мамі.
— Значить, не повернешся? — тон різко змінився.
— Повернуся. Якщо допомагатимеш. Не прошу вночі до дитини вставати. Але у вихідні — будь ласка. Ти ж батько.
— Не дочекаєшся! Я чоловік, а не баба! Жіноча робота — це жінкам і робити!
Минув місяць. Тарасик вже спав удень. Олеся нарешті перепочила. Однієї суботи вона підійшла до матері:
— Мамо, я поїду до Василя. Спробую помиритися. Потім разом за Тарасиком заїдемо.
— Давно пора, доцю. Спробуй ще раз.
Олеся приїхала додому. Ключ ще був у неї. Відчинила двері. Роззулася. І раптом побачила в коридорі жіночі туфлі.
Серце завмерло.
Зайшла у спальню. Там, на ліжку, був він. І не сам.
Мовчки розвернулася, зблідла.
— Олесю! Почекай! Це все несерйозно! Я… Я лише тебе люблю! — запанікував Василь.
Вона навіть не озирнулася. Ці слова більше нічого не значили.
Вона могла б пробачити багато — байдужість, лінь, навіть його футбольну манію. Але не зраду. Не при живому синові. Не в домі, куди вона збиралася повернутися з надією.
Іноді жінці потрібно лише, щоб її почули. Не заради криків. А заради тиші, в якій дитина спокійно спить. Ради дому, де вона не сама тяг**”…Бо коли жінка йде — вона вже ніколи не повертається, навіть якщо в домі більше ніхто не підпікає котлет.”**
