Один крок до розлучення
Оксана стояла біля вікна й дивилася, як Тарас кружляє двором на своїй новенькій машині. Сусідка Ганна Степанівна вже третій раз визирала з під’їзду — мабуть, гуркіт двигуна заважав їй дивитися серіал. А Тарас все їздив, наче хлопчина, який отримав довгоочікувану іграшку.
— Тату, можна я покатаюсь? — запитала чотирнадцятирічна Софійка, заглядаючи через мамино плече.
— Спробуй його спитати сама, — різко відповіла Оксана, відходячи від вікна.
Софійка насупилася.
— Мам, ну що з тобою знову? Він же купив машину для всієї родини!
— Для родини… — Оксана гірко посміхнулася. — Ти знаєш, скільки це «щастя» коштує? А на дачу грошей нема, на твій табір тепер збираємо по копійці.
— Але ж машина нам потрібна! — Софійка сіла на диван, підібравши ноги. — Пам’ятаєш, як ми їздили до бабусі автобусами? Три пересадки, духота…
Оксана притулилася до стіни й заплющила очі. Так, пам’ятала. Але пам’ятала й те, як вони з Тарасом півроку сперечалися про покупку. Вона пропонувала взяти щось простіше, вживане. А він твердив своє: «Або нормальний автомобіль, або взагалі ніякий». І ось результат — кредит на п’ять років, через який тепер доводиться рахувати кожну гривню.
Вхідні двері грюкнули, почулися бадьорі кроки.
— Дівчата мої! — Тарас увірвався до кімнати, сяючи від задоволення. — Софійко, поїдемо? А ти, Оксанко?
— Я не Оксанка, — відрізала дружина.
Тарас зупинився, його усмішка згасла.
— Що знову не так?
— Усе не так! — Оксана повернулася до нього. — Ти купив машину, навіть не порадившись зі мною! Взяв кредит, який ми тягнутимемо до пенсії!
— Ми ж обговорювали…
— Ми обговорювали покупку автомобіля, а не цієї «човна» за півтора мільйона!
Софійка зіщулилася й тихенько вийшла з кімнати. Вона вже звикла до батьківських сварок, але щоразу сподівалася, що цього разу все обійдеться.
— Човна? — Тарас почервонів. — Це японська машина, надійна, безпечна! Для моєї родини я вибрав лише найкраще!
— А спитати родину — не доля? — Оксана сіла у крісло, відчуваючи, як насувається знайома втома. — Тарасе, ми ж домовлялися про бюджет…
— Домовлялися, домовлялися! — Він пройшовся кімнатою, розмахуруками. — А потім що? Їхатимемо на базар автобусом, картоплю в сумках тягти? Чи ти забула, як у мене спина потім боліла?
Оксана згадала той день. Вони справді набрали багато овочів у батьків, і їй довелося нести важкі сумки від зупинки. Спина боліла три дні. Але зараз це здавалося дрібницею поруч із тим, що їх чекало.
— Знаєш що, — вона підвелася, — поговоримо завтра, коли ти охолонеш.
— Я не охолону! — крикнув Тарас їй услід. — Бо я правий! А ти… ти завжди незадоволена!
Двері спальні захлопнулися. Тарас залишився сам у вітальні, дивлячись на ключі від нової машини в своїй долоні.
Вранці Оксана прокинулася рано, як завжди. Тарас ще спав, розкинувшись на дивані — мабуть, залишився у вітальні. Вона пройшла на кухню, поставила чайник. За вікном моросив дощ, сіре небо висіло низько, як і її настрій.
— Мамо, — у кухню заглянула Софійка, — можна я сьогодні не піду до школи?
— Чому?
— Голова болить.
Оксана уважно подивилася на доньку. Софійка справді виглядала блідою, під очима лежали тіні.
— Через нас із татом?
Дівчинка кивнула, не підіймаючи очі.
— Софійко, — Оксана обійняла доньку, — ми просто… ми дорослі, іноді не можемо домовитися. Це не означає, що ми тебе не любимо.
— А розлучитися не збираєтеся?
Питання прозвучало так просто, по-дитячому, що в Оксани перехопило подих.
— Звідки такі думки?
— У Катрусі Петренко батьки розлучилися. Спочатку теж постійно сварилися через гроші.
Оксана відпустила доньку й повернулася до вікна. Розлучення. Вона й саме про це думала, особливо останні місяці. Коли Тарас приймав рішення, не рахуючись з її думкою. Коли здавалося, що вони живуть окремим життям під одним дахом.
— Мам?
— Іди збирайся до школи. Голова мине.
Софійка зітхнула й пішла. А Оксана стояла біля вікна, тримаючи в руках охололу чашку чаю.
— Доброго ранку, — Тарас з’явився у дверях кухні. Виглядав він сонним і змореним.
— Ранок, — стисло відповіла вона.
— Слухай, може, поговоримо, як люди? — Він сів за стіл, потер обличчя руками. — Розумію, що вчора перегнув…
— Не перегнув, а купив машину без моєї згоди.
— Оксано, але ж вона нам потрібна! До того ж я ж заробляю…
— А я що, вдома сиджу? — Оксана різко обернулася. — Чи моя зарплата не в рахунок?
— В рахунок, звісно… Просто…
— Просто ти вважаєш, що раз ти «голова родини», то можеш одноосібно вирішувати, на що витрачати наші спільні гроші.
Тарас замовк. У його мовчанні було більше відповіді, ніж у будь-яких словах.
— Зрозуміло, — Оксана поставила чашку в раковину. — Тоді і кредит виплачуй сам.
— Як це — сам? Ми ж сім’я!
— Сім’я — це коли радяться один з одним. А у нас що? Ти вирішив, ти купив, а я маю розгрібати.
Тарас підвівся, підійшов до неї.
— Оксано, ну чого ти стала, як чужа? Ми ж двадцять років разом…
— Саме так! Двадцять років! І за ці двадцять років ти так і не навчився мене чути!
Вона вийшла з кухні, залишивши чоловіка наодинці з його думками.
На роботі Оксана не могла зосередитися. Колега Наталка помітила її розгубленість.
— Що трапилося? Виглядаєш, ніби тиждень не спала.
— Та нічого… родинні справи.
— Тарас знову щось накоїв? — Наталка знала Оксану багато років, вони працювали разом у бухгалтерії вже десять років.
— Машину купив. Дорогу. В кредит.
— О-о-о, — проВечірньою тишею пролунав м’який стук дверей, і коли Тарас несподівано обійняв Оксану, вона відчула, що іноді один щирий жест коханого вартий більше, ніж усі гроші світу.
